Антон Юдін

По півночі. Дрімаю на чиїйсь нозі — здається, Ольжиній. Досі нудить, зате їсти вже не так хочеться; голод обламався, шлунок також. Ми від’їхали. Ми — це я, Оля, Тетяна й Артем, а також душ п’ятнадцять затридцятирічників. Ми офіційно спостерігали за повторними виборами до Верховної Ради в одномандатному окрузі № 201 (м. Черкаси). «Наші» програли. Наші співчуття. І все таке. Чотирьом тут — на довгому сидінні за якоюсь ширмою у «хвості» ЛАЗу — не зовсім зручно. Та кому яке діло?! Ми відгородилися від інших фіранкою. Ми їдемо додому. Крізь ніч.
За півтори доби до цього ми (2 + 3) зустрілися біля центрального входу до станції метро «Хре». Було спекотно. Навіть у конференц-залі готелю «Україна», де відбувся генеральний інструктаж щодо «треба», «можна» й «нізя» в діях професійного спостерігача на виборах. Ми зрозуміли, що Черкаси в облозі, на вулицях точиться кривава різанина між піарівцями різних кандидатів, а за голос дають мало не єврами… Проте «ми стоятимемо до останньої крапелини!!!» (Чиєї, чорт забирай?!.) «Та ви не бійтеся!..» (Чого б це?..) «А тепер — розподілення за дільницями: …». Юля їде до Канева, ми вчотирьох — до Черкас, а там… Нам з Артемом випали дві дільниці в одній школі, Тетяні — інша школа, Ользі — пологовий будинок… А комусь — туб- і вендиспансери… Хіба ми не фартові?!
Стратегічні відвідини вбиральні й — по конях!
Що ми знаємо про Черкаси? А що ВИ знаєте про Черкаси (не підглядать!)? Так отож! «Понад 200 тис. мешканців, педінститут, два театри» (Совєцький енциклопедичний словник, 1985 р.) — це все, що я оперативно знайшов перед виходом з домівки. Так, іще це «порт на Кременчуцькому вдсх». Добре, що я все-таки взяв бутерброди… хтось буде?.. як хочете… куди-и-и??. мені щось лишіть!.. Симпатичні в Олі шортики… як? «цивільні»?.. еге, кльові… маленькі такі… і маєчка теж нічого… АЛЕ НАЩО Ж У ТАКІЙ ПОЗІ СИДІТИ!?! «Хрест Чорновола! Хрест Чорновола!!» — кричать спереду… Всі: «ДЕ???» Праворуч… проїхали… мальовнича дорога… й тиха… не місце для автосмертей… Попереду заспівали… щось народне… й Оля… «Сплінá»…
Що далі «вниз» від Києва ми «з’їжджаємо», то похмурішим стає небо…
Остання (і єдина) зупинка — перед розвилкою «Черкаси–Канів»: праворуч — кукурудза, ліворуч — соняшниковий рай, під ногами — сирий асфальт, вгорі — сіра ряднина, далі — ?..
Місцева природа нервувала: насипом посеред моря ми мчали туди, де землю раз у раз копали блискавки; обабіч унизу вороже бурунилися каламутні води… Попереду співали російські романси… Водій, почорнілий на виду, мовчки матюкався… Ідилія!.. Зі знаком «мінус»…
Місто зустріло зливою. Готель «Черкаси» — wow, це сюди нас?!. «Розслаб булки!» — скептично лунає з Ольжиного боку. А шкода… Та не встиг я ще, як — «А ось і штаб, квартируємося поряд, у «Черкасах». Ура! (Нарешті поїмо!..)
У холі кожний отримує кревні 25 грн (обіцяли 20!), і — хлопчики — праворуч, дівчатка — … «Якого це такого?!» — й Оля, вийшовши лоб у лоб із коменданткою-адміністраторкою «квартир», вибиває нам апартмент на чотирьох (дві суміжні кімнати, зі зручностями!)!!! Оля — кілер! Оля — самурай!
«А што, карміть нє будут?..»
Одуренні «нумєра»! Радянська глибинка зразка вісімдесятих; шухляди викопного столу вкрито безсмертним літописом совковидців: «Здесь мы на(зляг)ались до отвала! Светка, Ленка…» і т. д.; таргани з приходом темряви; секретивні плями на простирадлах; номер з нужником — люкс (прості смертні мають своє щастя десь у калідорі)… Ностальжі!
О 21:00 ми (дівчата причепурені) гордо полишили пристань радвідрядженців з метою зорієнтуватися на місцевості. Перейшли через дорогу (вул. Лазарева). Роззирнулися. Швиденько оглянули місцеві пам’ятки культури (монумент «Ілліч чуха сідницю» на тлі масивної будівлі мерії, трохи далі — ще грандіозніша споруда, здається, облдержадміністрації)… Що тепер? Порадившись, рушили центральною артерією міста (бульв. Шевченка) на пошуки осередку хліба й видовищ — шинку. Останній («Дарина») виник просто за рогом нашого готелю. Кльово!
(До речі, «кількаразове харчування», обіцяне Артемом як ініціятором-вербувальником нашої п’ятірки, до офіційної програми перебування киян у Черкасах не входило — коли хтось іще не здогадався. Я серйозно зголоднів. Між іншим…)
Їдло-їдло-їдло! Ось: «Суп із грибами: -- грн» — ням!..
КАВА? Зі збитими вершками? ОК… Але потім — суп! Із грибами! Гаряченький!..
Сунемо головною магістраллю далі. Я поступився. Я — чмо. Прощавай, супчику… Так, то була фатальна помилка: я відчув себе цілком задоволеним кавою і зрадив гриби, зрадив гарячу юшку, зрадив ситну вечерю і — свій шлунок. Він зачаївся. Він знав свою справу. А тим часом наше дружне товариство просувалося вперед. Усе глибше в темінь.
Вийшли до пам’ятника Б. Хмельницькому. Гетьман дивиться кудись радикально вбік, удає, ніби не помічає довколишнього багна. З паперів на вуличних стінах ми дізналися, що завтра о 14:00 під Богданом відбудеться зліт фанів гурту «Тату». Чи тому Бодя ховає очі?
Покриття бульвару виявилося екстремально покоцаним — небезпечним для пересування у темну половину доби. Тут, що — до березневих виборів ніхто не готувався? Незабаром Оля по кісточку занурилась у якусь калюжу, й ми, спотикаючись, повернули назад. Етнографам: характерна прикмета Черкас — круглі урни, схожі на шлеми космонавтів.
Готель. Північ. «Вечеря» у номері. Печиво, булка з маком, чай, кава — на вибір. Горлянка відмовляється пропускати хлібомаковий виріб. За директивою знизу. Ось вона, страшна помста травильника! Підло. Але шлунок рулез. Голод похмуро випростує щупальця, які присмоктуються до тіла зсередини. Починається невмолиме, безупинне катування. Без компромісів. Ти вмираєш від голоднечі та, водночас, і глянути не можеш на їжу, позаяк тебе дико нудить. Жах. Не дай Боже комусь.
Ну, що: легкий секс — і по ліжках? Мозок намагається жартувати — до нього ще не дійшло…
Вони сидять і про щось теревенять. Їм стачило кави з вершками й цього — на столі. Щасливі. А ось і воно: з’являється головний біль. Ненав’язливий та — вічний. Анальгіностійке стерво. На всю ніч.
У кімнаті задуха — попри вечірню зливу. Простирадло липне до тіла. Бридота.
З другої до п’ятої ранку намагався дрімати, несамовито рипів ліжком та опирався внутрішній порожнечі (у прямому розумінні).
О п’ятій вийшов у коридор. Потім на вулицю. Начебто полегшало. Їсти хочеться до нестями. Цілодобова крамничка? Крекер, чіпси, шоколад. Може, сік? Тропічний коктейль «Exotic». 100% свіжини. Безперечно. Прокатить. По-любóму. Беремо.
По коридору гасає жіночка й верещить: «Автобус уйдьот! Автобус уйдьот!! Автобус уйдьот!!!». Заспана Оля божиться вбити гістеричку. Тьотя зникає.
ЛАЗ везе «ніяких» киян до штабу NO. 2. Мене ковбасить. По всім автобусі.
Штаб-розподільник: звідси — по дільницях, по «гарячих точках», «фронтах». Обідраний «Москвич» доставляє нас із Артемом на місце. Вриваємось до школи. Ми — вбивці. Ми — профі. Ми — київські. Артем закріплюється на першому поверсі; моя вотчина — другий. Де тут в їх сортир? Як меє нудить…
Добрий ранок! Я — з УРП «Собор»! Хто тута Головний? Коли починаєм? Чому розстібнуто комірець? Застібнути! Чому розкриті урни? Хто чіпляв Державний Прапор? Криво! Скільки голосує вдома? Чи є відкріпні? Чому? Де бюлетені? Не бачу! Де?.. Сейф з бюлетенями в іншій кімнаті — якого біса?! Так і запишемо…
Цим мою активність було вичерпано — далі я діяв за принципом Спостерігачів із «Горця»: дивитися й ніколи не втручатись. У принципі, нашій комісії вистачило й двох моїх колег-співпартійців. Ці жінки ревно тримали оборону Чесності виборів аж до сьомої вечора, коли одну — найзавзятішу — оголосили персоною non grata, а друга покинула пост і заходилася складати численні Акти про порушення.
О восьмій ранку з’явилися перші свідомі громадяни. Близько одинадцятої моя колега забила на сполох: комусь видали два бюлетені…
У цей час десь на відстані 500 м пішки й двох зупинок маршруткою Оля підбивала підсумки. Із 17 зазначених у списках її дільниці жінок вісім наявних уже проголосували. Оля вже встигла побити з ними судна. Все йшло узвичаєним шляхом.
О дванадцятій я почав куняти на своєму стільці. Довелося зійти подихати свіжим повітрям. «Exotic» б’є у груди… Душа поривається назовні... Їстоньки!.. Артем сидить і рахує тих, хто проголосував. Поряд — голова його дільничої комісії. Простувата, але щира тьотя. Жодної конфронтації. Не те що в нас — нагорі.
Тринадцята. Змусив себе проковтнути два пиріжки з повидлом. З’їдене застрягло десь на підходах до змученого шлунку.
Оля вирішила оглянути місто вдень.
П’ятнадцята. Проголосувало п’ятсот із чимось осіб. Незначні порушення. Обідній штиль. Нудота майже пройшла! Ура! Щастя є! Зжер би Мамонтьонка разом із Мамою! Артем — пас (щойно поїв). Бездушний вилупок! Вирушаю на пошуки комплексних обідів сам (Артем дав кілька наводок). Етнографам: черкасці — тихі, приязні люди (коли не обирають нардепів); життя тут трохи сповільнене, порівняно з Києвом (може, через спеку?). Усім: Черкаси — то не «велике село» (як ми побоювалися, їдучи туди); ВЕЛИКА дірьовня — то Москва, а Черкаси — НІ!
Тим часом Оля в якійсь ресторації заприятелювала з місцевими авторитетами. Бандюки зачаровані киянкою. Задушевні розмови «за жизнь», зокрема, у Черкасах. Джентльменство.
Пів на четверту. Кафе «Грот». Бухло й закусь. Пошуки їдла тривають.
Оля об’їздить жеребця. У принципі, атракціон не працював, та нові знайомі пояснили його працівникам, яка, реально, склалася ситуація — люди зрозуміли, пішли назустріч. Отак добро перемагає за зло. Кльово бути Олею!
Шістнадцята нуль-нуль. Я повернувся до школи. Знайшов-таки меню із борщем — ресторанобар «Хутірець»! Але в покидьків «пєрєсмєнка» на кухні — варити нікому, підійдіть за годину — можливо… От садисти! Нелюди! Рятуюсь ряжанкою. Задушливе повітря провисає між «коробками». Якась годинка… І ВСЕ!
Оля придбала собі новітню маєчку. Gucci. Двадцять «цифер». Економам: Черкаси — дешеве місто.
Виборців майже нема. Члени нашої комісії вирішують голосувати самі — тут (дехто живе у селі під містом). Мої колеги на зводі. Критична межа промацується усіма фібрами.
Сімнадцята. Допиваю рештки ряжанки. Артем погодився на попоїсти. Прямуємо до «Хутірця». Знову сміх у вічі: «пєрєсмєнка» ще не закінчилась. Вона 4ever?!. Отак і гинуть люди. Усім: будете в Черкасах — помстіться, рідні! Христом Богом!.. Нє користі раді!.. Втім, ці чмошники не відають, кого натрапили! Повертаємо ліворуч. Артем почина нервувати. Дістаємося запиленого, вижареного сонцем ринку. Опт, роздріб. Комплексного підходу до страви — зась. Людомори. Робимо коло й виходимо знову до «Хутірця». Атакуємо прилеглі супермаркети…
Я зашиваюсь, панове! Вдавіться своїми напівфабрикатами! Йогурти, печиво, дохлі свині з Т-папером — КОВ-БА-СА-А-А-А… Моє серце належить моєму шлункові (наразі), а той обирає РІДКИЙ ГАРЯЧИЙ ПОЖИВНИЙ ХАРЧ богів, довбану амброзію чи як її там — і по всьому!!! Go home, друже, go to school!..
Дільниці заюрмлено виборцями. Усі поспішають. Під школою якась стара спокушає мою ровесницю видати себе за її доньку. Попереджаю Артема. У мене тітонька пароксично жмакає бюлетень і жбурляє в обличчя комісіянтам. Вона не за того проголосувала. Ги-ги-ги.
Сьома по півдні. Мою колегу, що ревно стояла на сторожі слова «Закон» і всіх Буков Його (а саме: ст. 157–159 «Кримінального кодексу України»), комісія загальним голосуванням «усунула від виконання покладених на неї обов’язків» та змусила покинути дільницю. Терміново прибула Довірена Особа «нашого» кандидата. На членів комісії посипалися понти. Голова запросила представників Сили. Представники Сили зв’язалися із представниками Сили вищої юрисдикції. Поки останні діставалися наших затишних країв, Довірена Особа зробила ноги. Скривджені сторони засіли складати Актів про порушення.
Зробив для себе два висновки: 1) не треба напружувати булки, й тоді все піде як по маслі; 2) під мереживною сукнею стрункої представниці Комітету виборців України, здається, немає трусиків!..
Інцидент трохи відволік від думок про їжу й несправедливість життя. Слід пильніше придивлятися до аборигенок.
Двадцята нуль-нуль. Нарешті. Голова комісії стопить процес волевиявлення. І кудись іде.
Пів на дев’яту. Що за гониво?! Коли розпочнеться підрахунок? Щойно сходив униз — там уже лічать. Не гальмуймо, панове, нумо ж!..
Близько одинадцятої. «3070, 2593, 2097, 973, 973, 28 (цифрами)» — заповнив протокол. «Наш» — третій… Не люблю вибори. Політика — гидотний бізнес.
Одинадцята. Біля шосе чекаємо на авто (нібито вже виїхало). По той бік дороги — «Хутірець». «Ху-ті-рець»… Зайти, перевірити кухню?.. «Борщ, будь ласка! Загорніть із собою!»…
OPEL Omega везе нас у ставку командування. Нас шестеро, плюс водій. На мені жіночка — та сама, non-grataйована нашою комісією. Сповнена ентузіазму: ще повоюєм! Вогонь! Добре, що у Верховній Раді їх мало — повірте на слово.
Вулиця Лазарева. О, наш автобус!.. О, дівчата!.. Стомлені, але посміхаються. Цікаво, як там Юля? Оля демонструє новітню маєчку. Розповідає про пологовий будинок, бандюків, конячок, настрої у штабі. Настрої помірні. Здаємо протоколи. Оля пропонує переночувати у «Черкасах», а завтра…
Заповзаємо до ЛАЗу. У самісінькому кінці салону виявляється сидіння на всю ширину автобуса — така собі схованка за фіранками (VIP-місця?). Вмоститися й померти. Десь далеко у нетрях салону бійців невидимого фронту вітає Сам. Вкладаємося хто як може... на мені чиєсь тіло... за вікном летять зорі… рідна, пружна, тепла нога… гайвей у небуття…

2002 р.