Антон Юдін

Ніхто нікому не допомагає. Розбрат і затята недовіра. Заздрощі. Інтриги. Війна. Це все не про мою групу. Наскільки мені відомо…
Нам пощастило потрапити до КПІ у соту річницю існування цього закладу, а в «дипломному» році рідному факультету виповнюється піввіку. То хіба могли ми стати ординарними дітьми своєї альма-мами?
Одна з перших пар зібрала нас на Володимирській вулиці. Це неабияк вразило одногрупників: навчатися біля святая святих просунутого кудись молодіжного люду — самого Андріївського узвозу!.. Враження вирішили закріпити мандрівкою по ближніх пагорбах. (До речі, така-от спонтанність гарантує 100%-й успіх будь-якої колективної акції. Принаймні жоден із учасників саме таких — без попередньої організаційної роботи — заходів ніколи не жалкував про згаяний час абощо. Перевірено досвідом). Отже, ведені Артемом Стельмашовим, ми відвідали Андріївський хрест, поганське кладовище й Річардів Замок. Останній вже тоді ремонтувався, однак це не завадило нам видертися на його дах (дівчата були на підборах!), де всі помилувалися краєвидом, а «сусанін» натрапив заіржавілого цвяха…
То була перша гуртова вилазка нашої групи — і яка ж! Навряд чи сьогодні хтось погодився б не те що кудись лізти, а хоча б виїхати на сяку-таку природу просто з пар. Хоча винятки є.
Взагалі, історію СР-81 можна розділити на періоди — за роками навчання.
На першому курсі відбувалося становлення групи як такої. Ми залишили рідні школи, проте набули дещо інше — зокрема, нову громаду, в якій кожен мав знайти собі місце. Або не знайти. Словом, розпочалося налагодження стосунків усередині групи. І події на кшталт описаної вище всіляко цьому помагали.
Зблизити нас мала й гра в асоціації, коли кожний написав, кого йому нагадує той чи той єдиногрупник. Але не так сталося. Дехто надто близько сприйняв дружні одкровення, що спричинило низку образ. Навіть сльози були, здається. Хоча, за винятком цієї невдачі, процес формування згуртованої «академічної одиниці» тривав досить удало. «Володимирські» мандри було успішно закріплено відвідуванням форуму «Поліграфія». Далі ж ми ходили по театрах і концертних залях, святкували «Новий рік» у гуртожитку, а в травні влаштували ґрунтовну маївку. Належним чином було відзначено й закінчення курсу.
Отож, наступного навчального року група вже мала надійний плацдарм для подальшого. І подальше не забарилося.
Третій семестр розпочали агресивно. Перший курс’99 отримав від нас «Послання», в якому биті досвідом «діди» напучували молодняк щодо безпечніших шляхів до Вищої Освіти. Гадалося, то буде початок нової традиції серед редагувальників. (На жаль, у цьому нас не підтримано й досі. А шкода).
Іншим безпрецедентним кроком до єднання народного в межах спеціальности 7.030203 став спільний із групою СР-91 пікнік на буйних лонах Печерського ботсаду. (Ще одна традиція? Чомусь її доля нічим не відрізняється від розвитку попередньої). Акція пройшла «на ура». І без жодної п’яної бійки. Хто зна, може й треба було… Та ми люди културні, принаймні тяжіємо до.
Словом, на другому курсі було закріплено набутки першого й збагачено їх новими. Цьому сприяло й активне святкування днів народження одногрупників — у парку КПІ, в аудиторіях й «під Пушкіним» (на лавах біля входу до пам’ятки садово-паркового мистецтва ім. О. С.).

Під час вояжу до Української академії друкарства (Львів) було зав’язано дружні відносини й із технологами третього курсу.
Старий астрономічний рік завершився, а новий розпочався в уже чи не родинному колі співнавчальників. А 9 січня 2000 р. ми всім гуртом колядували у свого куратора Марії Сергіївни Сасиної.
Ця людина заслуговує, звісно ж, окремої розповіді, позаяк відіграла чималу роль у нашому культурному вихованні й значно уяскравила як власне навчальне, так і позаплановоосвітнє буття групи. Згадати хоча б, як ми разом із молодшокурсниками прибули до Радянського райсуду, де відбувався процес над Олесем Бузиною. Останній «наїхав» на Тараса Шевченка, широка ж громадськість це неподобство зігнорувала. От ми й спробували підтримати морально Товариство «Просвіта», що єдине скраю бути не схотіло… Круто було! (Нам погрожували фізичною розправою!) Купа вражень.
За твердженням деяких пригрупних аналітиків, на третьому курсі братній запал в серцях братів моїх і сестер дещо згас. Усі колективні гуляння якося приї-і-илися, а спільні пошановування іменинників «під Поетом» почали скидатися на обтяжливий ритуал. Хоча декілька яскравих зборів і відбулося. Може, ми набридли одне одному яко попутники?
Групу перековбасило. Культурно-горілчаний рух із загального русла розгалузився по окремих, де його й відбували ті чи ті купки посполитого колись товариства. Що ж…
Попри те, що наприкінці шостого семестру пролунала думка про безперспективність велелюдних святкувань днів уродин, традицію не було занехаяно у новому навчальному році. Коли вдало, а коли ні — ці заходи супроводжували наш освітній процес упродовж усього четвертого курсу.

Однак остаточне фракціонування групи відбулося. Спільному дозвіллю не сприяло й те, що робота почала «косити» наші лави. Тож, масова гульня з приводу зданого бакалаврату виявилася приємною несподіванкою, як на мене. До речі, це був експромт чистої, наче первак, води — ніхто нічого не планував. І ми, у білому й чистому — та на природу, та на землю, та в озеро!.. На жаль, це було востаннє — ну, щодо масовости.
П’ятий курс. The last. По ньому — практика й диплом. І все. А тому — треба, шановні, треба!..
Певно, саме примара неминучого Кінця (тільки без вульгарщини!) змусила групу згрупуватися. Наостанок. Щоб не шкода. Щоб не «безцільно прожиті літа». Аби хоч щось...
І ми почали дружити кланами. У гості одні до одних. І навспак. По кав’ярнях там ріжних. І т. д. Але знову ж таки — вузьким колом. Хоча, й за це — спасибі.
Обмивати завершення останньої сесії народ не зібрався. Мо’, кожен — сам-один, удома? Себто, за п’ять років навчання у найбільшому універі держави люди, зазначені в офіційних метриках як «академічна група СР-81», цей квіт нації, ся еліта, перетворилися на алкогользалежний відхідняк? Але ж зазирніть нам в очі — вони палають зовсім не від зужитого, тобто від, але не багатообертного, а мегасторінкового, гігатомного!.. І руки наші тремтливо шукають олівця, ручки — редагувати, складати, творити, а не!!! Та про нас в еНТеБі ще століттями легенди ходитимуть! Я особисто на 100-річчя КПІ у небо кульку запустив з площі Знань! Personal Yurii! «Gagarin, я Вас любіла!..» А тебе там не було!! Так шо не нада!!!
…Ну, підіб’ємо підсумки. Нас було 29, а стало 27: 4 пішло, 2 прибуло; 4 одружилося, й редагувальна братія поповнилася 3 зарізяками від пера (або 6 і, відповідно, 5 — коли рахувати тих, що пішли); серед одногрупників — жодного подружжя й хоч би єд… а втім, хто їх зна?
Усе. Я б оце охоче іще потеревенів, але треба же й іншим щось лишити. Одне скажу: надто швидко промайнули ці десять семестрів. А стільки, виявляється, незробленого зосталося… А ще: із теперішнім знаттям — та на перший би курс!.. Але було кльово! Супер! Завально! СР-81 — the best! Und 4ever!

2003, липень