до/після

ДО
хтось приносить нам воду -
каже, вам треба води,
бо кожисті ящери літа
зачуяли ваші сліди
в піддашші залопотіли
кігтистим пахким теплом
повипинались надії
крихти під спільним столом
воду в брудному глеку
ставте на спільний стіл
будем вітати літо
ящерів рвати з тіл
розквецювати травою
обличчя і животи
гоїти ями між ребер
туди садовити квітки
грати на власні кості
падати в ніч навзнак
спека росте крізь очі
ящери вже в горах

ЯНГОЛИ-ЯНГОЛИ
приносить мені квіти
повітряним міря кроком
вінками сплітає гілля
пахне свіжим покосом
цілує мене у шию
за руку веде по полю
дЕ за краєм волошок
веселка сплива за водою
він робить із мене груші
двох бджіл запускає в небо
я за ним у похід рушу
він знає куди нам треба
розпорошена нитка шляху
м'яко стеле під ноги босі
він мене на порозі стріне
і промінчик вплете у коси

листопад

ти заведеш мене у власний листопад
поклеєний на повіках озер
залапаною кригою
ще довго
до осені
до твого листопаду,
мій яблучний королю

протікає стеля

ти ж знав, що так не буває
що коли протікає стеля
це означає не лише дощ.
не ховай очі, грачу
ти все знав наперед
не плутав би ніж і кішку
слова і удари
сльози і вітер
ти схожий на жука на листочку

я нічого не вдію
з клубком сонця в мені молоко

молоко

сьогодні так неначе перебрали
ми лопоту весняного дощу
порозкидали по підлозі розпускали
свою нудьгу
шукали, темні, тихості у кроках
притримували коней, йшли навспак
із анаграм звільняли рухи
все буде наче молоко
лише дай знак

ягня

лишилася ягнятком?
чи вже та
що кинула дитину серед лісу
узимку
а коли прийшла весна
пелюшки всунула до пічки
й маковиння посіяла на грядці
склала
з каміння гірку
під старою грушею
стара
варила зілля
яблука труїла
для власної сестри
аби ягням...
та в лісі вовки виють
сніг і крига
мамо, я замерзла

Дженіс

Складна самота перевтілених сновидінь
заплетені коси дощів і латаття туманів
Я ходитиму боса, аж поки не вирощу ратиць.
Це вакації - квіти настурцій, порічки, пиріг.
На горищі є шафа з книжками, яких не читають.
Пахне соками липня калюжний веснянковий день.
День з тебе, диску Дженіс, канапок, дивану,
на шпалерах накреслених маркером планів та мрій.

Лейтенант

Це серце герцем б'є глибоким сном
Проносить у бульоні із неону
І стукає в вікно дощ, пульс - усе одно
О, лейтенанте, тобі час в дорогу.
Слова забуксували, як німа,
Очима гострими пришпилена до стінки.
Колючість і шершавість всіх відтінків
Я на дозвіллі уявлю сама.

Джульєтта

перетнула
змінила кордони
враженої радіацією темряви
моєї-примоєї шкіри
віє морем дивний перетин мене зі світом
подолала
запахла талим снігом
нагадала
кола малювала
сиділа на парапеті
себе почувала
словами, сказаними Джульєтті

Ревізори

Ревізори часу пестять мої скроні - чи пора?
Ревізори часу гладять мій живіт - не спізнись.
Тонкі пальці синюшні ревізорів часу ніжать моє лице.
- Нумо, хлопці, чи не випити нам?!
Чого це ви мовчите?

Омеро Пумароль "Луїс Воліна is Back" (переклад)

Луїс Воліна рано пішов з роботи,
сказав, що йому погано.
Сів у свою кутасту адвокатську машину,
Ford Falcon Futura 68-го,
підібрав попутника - Дуарте,
йому також було до Бонао,
там добре збирати гриби.

Весь тиждень дощило,
І цього ранку Луїс Воліна подумав,
Що пиво уже сидить у печінках
і що сьогодні він би випив відвару з грибів.

З ноги відкрив двері,
Тут чекали лише на Луїса Воліну,
Дівчина закричала на все горло
І, викотивши очі, притислась до стіни.
А Луїс Воліна до неї дістав
на своїх негнучких адвокатських ногах,
з оберемком грибів у руках
"Не рухатись! Це пограбування!" волав.

Гвадалупе Муро "30 червня - I`m fixing a hole" (переклад)

i`m fixing a hole
дірку латаю
i`m getting better
я поправляюсь

(отвори мого тіла непослідовні)

i`m getting better since you were gone
я готую м'ясо, додаю майоран

прогалини у степах завжди заростають
а вчора заснути ніяк не могла

З того часу, як ти пішов, мені вже стало ліпше
з кожним днем все ліпше!

***

Мені, мені дуже подобається:
знервований чоловік
він курить
(губи, можливо, можливо, сухі)
його спина
його голова
жести важкі
Мені іноді здається
що ми зовсім з тобою чужі -
в тому сенсі, що я,
наприклад,
зустрічаю тебе на вулиці -
і не вітаюсь.
Іноді думаю, чи можливо це взагалі.
Знаючи кожен твій жест,
я можу уявити, що ми зовсім чужі -
ти проходиш повз і
з тобою я не вітаюся
(лише очима зчеплюємось на мить:
чи може в одному погляді відбутися
вся судома наших стосунків?)

***

Без тебе я псуюсь, неначе яблуко на підвіконні:
вкриваюсь дивними плямочками,
стаю м'яка, якась, неначе
з дрібних кульок зроблена,
весь сік втрачаю,
липну до зубів
травою й запахом комори,
і зернятка мої вмирають і всихають.

Упир

говорити ввечері, уночі
хапати ротом повітря біжучи
стискати мокрі долоні в кулаки
чути звуки сурми
горлодерні захлини собачого хрипу
крики мисливців
знать що вони
чекають на тебе біля твоєї нори
і бігти туди, до своєї нори
попри це знання

***

Сповни мої стегна медом
страхом сповни мене
медом страху
страхом меду
Сховаю від страху льоду
як даш мені меду страх
Miel de miedo
Miedo de miel
Сховаю тебе без страху
медом тебе сховаю
забудь про лід і цвяхи
є лише страх меду
Живіт мій, сповнений медом -
Найкращий сховок од страху

***

Я мала б бути вдячна тобі
дякувати-дякувати
трясти бородою
А замість того самозакохана-впевнена-жаліючи
(хвора, знаєш, скажи мені, попесть мене словами брехливими
нещирими солодкими стомлена кицюсонцекоханий)…
виколюю тобі очі
своїм тілом тліном
виглядом
виколюю тобі вуха
своїми
м'ясо
(знаєш
знаєш заюмилийрідний…)
"міазми ядучі"

ДІКЕНС

Стоятиму, незграбна, у дверях
"Я, звісно, розумію, милий пане"
Стискатиму кашкета у руках,
почервонійю й слів мені не стане.

До мене не повернешся лицем,
Дивитимешся у вікно байдуже,
Нервово якось поведеш плечем.
Там за вікном грязюка, дощ, калюжі.

***

безсмертя в тріщинах і в гуркоті
спокійні одвічні маски і плащі, підбори
з-за рогу визирає безупинність
годинника на башті ратушовій

під пальцями колючою щокою
і шерстю мокрою за плечі обійма
шорстке каміння, зазирає в очі,
як п'яний блазень, стверджу й питає

ізжовклі книги мовою чужою
на пальцях залишають запах страти
колись давно у довгій синій сукні
я йшла на ринок устриці купляти

Як прикро:

хризантеми,
що їх поставила я у кімнаті на столі, аби щоранку бачити –
прив'яли
Тоді я винесла букет в листопадовий холод,
в тумани, зимні вітри, у нудьгу дощів, до голок зір байдужих
Й квіти відродились
На жаль, твоя любов така, як цей букет Коси в вузол туго-туго

***

Квіти начебто від тебе
Чую начебто твій голос
Бачу наче твої очі

Тиша ниткою урвалась
У безодню покотилась
В пустку я домів вертаюсь
Я забула все, що знала

Зсліпла, лише відчуваю
Кінчиками нігтів стіни
Що сама їх будувала
Аби захистить наш спокій

Тільки зараз всі далеко
Голоси лунають здалі
Я собі купила квітів
Квіти начебто від тебе

***

І
Скупчення точок А
З яких я потрапляю в точки В
Чорний квадрат
Що з кожним доторком
перетворюється на тьмяне фото
Бляшанки з гуркотом
Біжать за мною
Не можу полишить себе
ІІ
Кожна піщинка – секунда
минула
З піщинок – споруди й місця
З секунд – події, обличчя
минулі чи справжні
Але уже тьмяні
І кожна піщинка з секундою
посестри
Схожі, неначе рідня
І так танцюють довкола мене
Дні на хвіст перетворюючи
Місто –
Місця гортаю-ковтаю
зітхаю, забула б,
але пам’ятаю

***

Я знудилась за тобою
крізь скляне повітря променями погляду не дошукаюсь
Бачу тебе щоразу,
Щоразу у натовпі, в місті,
В місті з якоюсь жінкою,
Ти знаходишся з нею поруч,
Обіймаєш, тримаєш за руку,
Цілуєш, шепочеш абищо
На вухо жінці у місті,
В місті; в натовпі
щоразу бачу не тебе.

Як П.Н. XLV

Не залишай мене ані на мить,
Бо щойно ти ідеш - я опиняюсь
На темному вокзалі уночі,
Дме вітер, я чекаю поїзда, що спить.

Не залишай мене ані на мить,
Бо всі мої видіння, всі химери,
Всі марення, всі духи і жахи
Збираються, щоб серце моє вбить.

Не залишай мене ані на мить,
Не загубись у лабіринті вулиць
І збережи від вітру свої вії.
Лише ти йдеш, а я вже вік шукаю
Твої сліди, весь світ вже обійшла.

Не залишай мене ані на мить…

***

маленьке гніздечко
закріплене в чорних гілляках
в ньому кілька пір’їн
іще не віднесених вітром
і шкаралупа яєчна
розтрощена й сіра
воно таке затишне
звите із гарного хмизу )

***

Я так люблю тебе,
що гублю очі, руки,
лишаю вуха десь на вулиці,
і ноги
у крамниці забуваю,
живіт свій в натовпі не можу розшукати
і позбуваюсь шиї десь в тролейбусі на сходах

***

Сьогодні, сидячи в дворі на простирадлі
(синьому у бджілки),
я гралась чимсь, я бачила пушинку –
летіла вітром біла і легенька,
а я співала щось собі під носа
і мурмотіла, й знов таки співала
про те, що все минеться, все полине,
як та пушинка стану я легенька,
усе минеться, розчинившись в часі,
я стану цілою, неначе всі дерева,
усе минеться, пройде, все забуду,
усе потягне за собой маленька стрілка,
пробігши надцять кіл,
усе минеться…еться –
я співала і гралась чимсь, дивилася на небо,
мені кортіло абрикосів і літати,
і дуже не хотілося додому.

Про деякі правила
Я шукаю спокóю у краплях та лікарських травах,
Та знаходжу його лише в твóїх очах та руках.
Десь не там повернула, десь не там зачекала,
І тепер простирадло у ранах та швах.
Ти пішов з моїх снів, ти залишив лиш дикую пустку,
Там вітри і сніги, і багно на чоботях видінь.
Чи ти знаєш про те, що не можна убить ненадовго?
Як вбиваєш, то це вже на вік, назавжди.

***

Що б ти мені сказала, моя кицю,
Якби я зараз встала і пішла,
Пішла б кудись і віднайшла криницю,
І пошепки б все їй розповіла.
Розповіла б їй про самотні ночі,
Та про пусті і болотяні дні,
Про те, як хочу бачить його очі
І відчувать долоні на спині.

***

Старезна фотка
Ледве видно
панянку у предивній сукні
в кучериках і бантиках
і ручки складені на книжці на колінах

Всередині у неї скаче м'яч
крикливий натовп вимагає хліба
ріка рве греблю
сотні бульбашок
розбризкують своє недовговічне сяйво
їй душу зорано тим поглядом несмілим.

Падай падай
долі
долі
Гуркочи гірким на волі
Без прокляття, без завзяття
Без упину попід тином
Попід гаєм, під рікою
Під водою понад мулом
Я пливу назустріч сонцю
Ти лови-піймай на згадку
Риби, квіти. Місяць сходить
Вхопиш казки понад сили
Просто неба, просто страху
Плач – могили все, могили
Запитай, скажу про було
Не питай про завтра – терпко
Ти забув і я забула
Під водою понад мулом

Кома
Колись давно усе сміялось
Я вміла бігать, говорить
Я вміла дихати і знати
І навіть трошечки літати…
не високо…
Тепер? Тепер усе інакше
Я бачу стелю і вікно…
В повітрі запахи ефірних
масел
І тихо блима телефон…
Хоч ні… Я, мабуть,
помилилась
Це – капельник
Стирчить в мені шматком
заліза
Єдиний зв’язок зі світом…
Там весна
Паралізована?

***

Балансувала
Байдужість безмежна -
Холодних очей коливання,
Холодні гадюки ущемлених тіл проповзають.
Забути про день, що замкнувся у собі, у сходах,
Де кожен етап – то повернення бога додому.
Застигнути – згину у синій безодні провини,
Забутих речей затуманений слід на піску,
Запитай мене як, я скажу, загадавши на вітрі.
Не кричи, не дивись. Я мовчу і засліпла.
Прощай.

***

Мій Вільям Блейк
Квітка умирає,
її гризе хвороба,
хвороба, що крізь бурю
їй втрапила до нутра.
Чи треба лікувати
напівзів’ялу квітку?
Дозвольте їй умерти,
чужим коханням хворій...

***

Образливе шарудіння невимовного поступу істини
примари безтілесної
ідеї-фікс
можливе розповсюдження хвороби небезпечної
що заподіє безліч непорозумінь
у плутанині спадщини
усіх знеотілеснених
лишається лише
вправлятися у власному
умінні відключатися
і пам'ятати сни

***

Наче Віра Холодна — із пасмом завжди на чолі
Незабутні кучері, позабута красуня вихраста
Хай П’єро боязливий з напудреним мертвим лицем
Нам відіб’є без пальців на роялі зимового вальса
Над дахами хрущівок і в залах палаців нічних
І у венах і в Відні лунатиме бій роялевий
Я танцюю, коханий, роздивляйся на мене і пий
це вино з хризантем і акацій гіркаво-рожеве

***

Рибу замерзлу в кригу
хіба може рибар вловити?
Від ліхтаря хто подужа
метеликів розігнати?
Іній зникає назавжди
безсмертник ніколи не в’яне
Правила є для всього —
кожне окремим знаком
вписане в збірку віршів
великого Мао Цзе Дуна.
Але навіть він промовчав
у кулак гірко стислась рука
коли я поставила руба:
Де ти з’їси цього лина?

***

Я б хотіла жити на волі у тихому місці
Щоб не мати потреби скальпувати людей та тварин
Не бути з собою як з тигром у тісній клітці
А десь на даху зі зграєю голубів
Рахувати зірки і чекати на друге пришестя
Перестати вживати до їжі мертвих істот
Спати в теплім тумані овіяній шепотінням
п’яти ангелів, обивателів дивних висот

***

Побач мене пробач в моїх очах
безумну насолоду сподівання
таке облудно-болісне конання
і в грудки кров взялася на губах

Торкнись волосся — то хрусткий папір
Віки минули, а пергамент шкіри —
табула раса, лише холод з гір
вода яких несе тебе у вирій

Розчинна у пекучій чистоті
куплю квиток на поїзд Київ—Адлер
І подолавши привокзальний гамір
нея незникну у ненебутті

***

Чекаю
на свято
повітря
з м’яти
тепло, що м’яко
стрибає
в воду
тарзанка в скроні
торкає
плесо
мигдальні очі
80

***

зазіхнула на спокій
позіхнула і досить
розбудилася зранку
на кривавім світанку
головою боліла
тихо місяць об’їла
заховала обгризки
на поличці в білизні

***

Горам залиш: вперед, вперед!
Воду випий сам
Контур світу лежить на твої вустах
надмірність у кожному русі
Якщо, скинувши небо із карку,
Провин і вини ти упився до п’яних очей,
То чому міліони запалених зір
Не втамовують спраги?
Чому ти сивієш?
Горам залиш вперед, вперед
Воду випий сам
Вітрові дай розчесати тобі волосся
Бо ще вічність триває

Кубинська пісня №1

Моє волосся пахне як ти,
через це можна все забути
Наче пісня
під плин якої
я танцюю повільно й недбало
ніби за склом
біла
а світ весь напившись
жаліє самого себе біля барної стійки
він платить мені
я танцюю
мої очі зелені як море