1) ***
Я боюсь тарганів і гублюся в словах.
За вікном знову я, ліхтарі мерехтять.
Мої сни заплітаються в дивну потвору,
Що простягує голки у моє життя.
Постіль чиста, та в ній відбитки людей.
Я не знаю навіть, чи існують вони.
Через кілька купе панство весело п’є.
А для мене — то знов шарудять таргани.
Всі мовчать. Промовляє годинник лише.
Я не бачу його, проте він реальний
Незалежно від мене. Скажи, де ти є.
Листування між нами — на жаль, віртуальне.
Хочу кави. Від неї духмяні думки.
Ще я хочу вина, бо від нього спокійно.
У кімнаті на стелі мої павуки.
Чи без мене їм зараз так само [по]вільно?..

2) Риба
За вітрами і за вітрилами
корабелів твоїх надій,
за задимленими містами-могилами,
за листами лютневих подій,
за моєю місциною, точкою відліку —
зветься Левовим містом вона —
за свідомо обмеженою свободою вибору,
за стіною дзвінків (бо те завжди стіна),
там велика летюча риба сунеться.
Прагну черева їй досягти.
Гілка з квітками лускою бруниться.
То звертатись до неї на Ви?
Вона мовчки пливе і на сонці вилискує.
В тому сяйві — немов у труні,
мов дитина спокійна, вві сні заколисана.
Лишень очі, здається, сумні.

3) Про щось
Мені наказали — це просто і нудно.
Від дій за наказом спливає мара.
І місто, зачеплене совістю й брудом,
Чогось вимагає, качає права.

Усе мотивують: і руки помиті,
І те, що відключено мій телефон,
І те, що насилля існує у світі,
Хоча протестують десятками мов.

Свобода не є усвідомленням “треба!”.
Вона, як жалоба у світі живих.
Їй заздрять байдуже, її просто неба
Хтось тягне в труну (“хтось” — засмучений псих).

Мета — щоб зануритись глибше у казку.
Мета — щоби випити мрію чи сон.
Червоні хмарини хрустким дисонансом
Вгинаються в небі холодним єством.

Вікно. Просто скло. Але схоже на очі.
На дзеркало душ тих, кого ще нема.
Знадвору вдивляються в нас опівночі,
Шепочуть своєї молитви слова.

Про що промовчати? Відколи не жити?
Куди викидати упіймані дні?
Чи можна курити? Чи можна не пити?
Аборти є злочин дорослих, чи ні?

4) ***
Уявіть собі, що сонце
на ніч йде жебракувати,
що ікринки світла Воцек
подає і жабенята.

Уявіть собі жертовність
цього сонячного вчинку:
неприємно мучить совість
і ніякого спочинку.

Уявіть собі, щоб люди
посміхалися до сонця...
В нього відпочинок буде,
світлі у людей віконця.

5) ***, або бунін у вальсі на прощання
божевільня має бути жовта, ледь лимонна
із маленькою цукернею у парку
звивисті доріжки із бетону
тихе небо, сонний став крізь арку
літня парасолька в прохолоді
посивілий від нудьги письменник
набридає компліментувати вроді
віддавать редактору щоденник
по-комашому боятись персоналу
ті доглядачі лиш у свята лякають
відбирають тонкі простирадла
нащо, мабуть, і самі не знають
задихаються поміж шеренг клієнтів
у махрових процедурних шпальтах
попід стелями принишклих кабінетів
із одвічним запахом асфальту

6) Наддніпрянська візія
Д.Ф.
У тиші нічній Подолу
проноситься свіжий вітер.
Одна я іду до вежі.
Дивлюсь на рожеве небо.
Хмаринки відбились у річці
і розгойдують місто-пустелю.
Роса, мов зернинки-перли
для осіннього місяця плачуть.
Під світлим довго сумую
і довго не повертаюсь.
Інколи можна побачить,
що хтось із давніх втаїв.
Дніпро в москальцевім тумані
з безсмертя, безсоння й любові,
немовби у вічності тіней
тисячі журавлів.

7) Переспіви з Лі Бо
І Старий Крим
У горах вночі
Я в залишеній світом капличці.

Зірки полум’яні.
До них простягну свої руки.

Неголосно славлю життя —
Вітерець наодинці.

Не буду займати
Тебе у годину розлуки.
ІІ Воліла б у Карпатах одна
Хмари у небі
і сон по спекотній добі.

Птахи поспішають.
Остання пір’їна над храмом.

Душею у горах,
і гори душею в мені.

І разом на місто —
густим і вологим туманом.

8) ***
капітан п’яний. друзяка-вітер
пропонує ще хильнуть — і в море.
море не примхливе, а зимове.
капітан тоді чому гнівиться?
в кожну пору року має бути
різний настрій у безоднь і течій.
дурно вередуєш, капітане,
з тебе б ліпший був простий рибалка.

9) PS
Ц.П.
коники
подумки
загубили підкови
не хочуть чекати

у дзвоні
народженім
з молитов та віри
(вона у повітрі
тихесенько гуде —
тепло так)

зашморгів
на них не напасешся
бо коники
добрі
швидкі
наші

конюшина —
бо коники
її люблять?
спільнокореневі
ми з тобою
ми з нами

видалити пухлину світу
,мабуть,
станеться те дзвінко
коли буде воля
Божа

10) ***
ТСЕ
порожні манекени
в засліпленім
позачасовім
(та втім передчаснім)
районі
чужого колишнього
американського міста
вклоняючися
зморшкуватому асфальту
загадують на тріщину
собі майбутнє

найстаріших із тих ляльок
виганяють у засмічене передмістя
де без смутку завіграшки
підставляють “черепну” порожнечу
для добрив
з яких як колись із пилюки
виводитимуться лилики

шелест сухого паперу
рештків прадавніх
непевних нещирих і зжовклих
(либонь не од сорому)
свідків

і тіні — в театрі
на сцені (колишній військовій)
розігрують вітер село
трохи згодом собаку на сіні

пам’ятаймо: не брухт, а споглядачі

порожні пластичні
нарешті помітили очі
та ще не второпали:
то немовля
у пацючій родині

11) ***
Мені не годиться бути самотньою.
Потребую певної кількості
жестів, звуків і почуттів.
Хоча інколи все видається знайомим і зайвим,
тоді стає сумно, що дуже давно
не отримувала листів.
хотіла б молочно засмагнути
однієї синьої ночі,
Під місяцем, обійнявшись із вітром,
розгорнувши слабкі думки.
А потім зануритися якомога глибше
у потік снів людства.
Сподіваюся, деякі символи
та коштовні речі у них
будуть не дуже крихкі.

12) ***
Нечесні вчинки — це, знаєш, як на площі
Залишити шедевр живопису або скульптури.
Їм заздрять через їх довершеність й доступність дужче,
Аніж коли б вони перебували за високим та надійним муром.
А почуття крихкіші за малюнки, скульптури чи старенькі фотки.
Щовечора над лівою ногою запалюється світлячок білявий люстри.
Коли без окулярів озираєшся у певній ніяковості навколо,
Боїшся ти побачити (так само, як проґавити) симптоми, що передвіщають новий устрій.
Тому ховаєшся у власній тиші, у гомоні старого міста.
Чи-то у парку, коли сонце, а коли дощ — в маленькій затишній кав’ярні.
Перебираєш зустрічі, людей, обличчя у своїй пам’яті, немов моє намисто.
Й насправді тебе зовсім не хвилює, чи видасться цей день твого життя для когось із сторонніх марним.

13) ***
Не позбутися —
перейнятися божевіллям,
окреслити межі особистого простору
в часі,
заблукати у парку біля інституту
і перечепитися через гілля,
залишитися шматочками для невдах,
які до розумних мерців ласі.

14) ***
Стерпіла б диригувати оркестром
посеред купи тухлих яєць і гнилих помідорів,
аніж витерпіти один лише твій погляд,
і під ним — як при розстрілі —
непритомніючи щомиті збирати себе з уламків спокути
боюся — втрата свідомості, звісно, не показник —
а проте я дивуюся:
як була
я боюся
як тебе не стане

15) ***
Ображена, зневірена — це ти.
Дитинство назбиралося з уламків
твоєї вулиці, бруківки, ліхтарів,
дощу і ночі, порожнечі цирку, склянки...
Ти нею равлика маленького колись
од всіх уявних жахів боронила.
До спеки щоразу лишала... “Спіксь!” —
і захлиналась, рятувала, як уміла.

Той слиз щоночі натікає в твої сни.
Ти борсаєшся до схід сонця безпорадно.
А зрання волосинку із коси
на Його пам’ять вириваєш марно.

Знесилена, в перуці, без очей
визбируєш з чужих дитинств малюнки.
Твій дім — музей загублених речей,
де замість напоїв готуєш тільки трунки.

16) ***, або “valle lacrimarum*”?
Обіцяють дощі, а натомість видушують спеку
по краплинці — у мізки, у місто, з мостів.
Спеку ту зістригають із вушок домашніх котів
й намагаються пхати у сонну маленьку креветку.

17) ***
пігулка нікотину
полегшує
його на мить
і знову він
мов шприць
у кістці
давно було те
їй вже не болить
лиш на зап’ясті
витончились
риски
дароване
люстерко (неживе) —
квітник
приречених
на вічний спомин
візій
коханого молитва
прожене
його примару
най би він
не зшизів
у кришталевій
пляшечці жалю
з наліпкою
помилок
і вакацій

законсервую спомини
а докази спалю
і лікуватимуся
медом із акацій

18) ***
їм
В містечку маленькім й чепурнім
всі слова — неначе білий дим.
Завжди знав він, де є третій Рим,
а проте забув про власний дім
серед витончених мрій і рим.
Запізнився в Ієрусалим
і залишився один одним
милий старий добрий сивий мім.

19) Серпневість
Ваша шкіра пахне воском церковних свічок
І волосся так само виткане з запаху тонко
Ви прозорі, Ви видні наскрізь, тож одвічно
Мені буде за лицедійство соромно

Кожен подих і кожен порух — шматочок молитви
Ваші очі — посвята, присвята, причетність
Ваші пальці — недільні цілунки і питво —
Я цілую, торкаюся, п’ю їх жарку невичерпність

Коли бачила, Ви так відверто молилися,
Обдало мене гранею — май не згоріла
Я забула про себе — на Вас задивилася
І минуле моє мені більше не боліло

20) К.ит.
Сніг випав, сніг тихесенько розтав
у Богових натруджених долонях.
К. Москалець
Життя густе. На місто пада сніг.
На пагорби і на ставки у кризі.
Я вчусь читати наново по Книзі
і трішки припинять примарний біг.

А чорні світлодзьобії птахи,
винищуючи рештки чорних ягід,
лишаються як посилання-привид
від сміху, що нанесли дітлахи.

За кожним разом мають повноту
уплетені у СЛАВУ від початку,
відведено від їхніх тіл печатку,
допоки не прикриють наготу.

До свята всі провини замело —
либонь потануть ще до Великодня,
як вимолимо милості безодню,
коли зима поверне на тепло.

Не змерзла і без вогників свічок.
Щовечора пригадую з долоні:
боргів нема; не винні ситі коні.
У темряві похилій світлячок.

21) ***
Твоє волосся в прохолоді ванни,
моє минуле на папері шкіри
на порох обертаються і сіре
світлинне личко мимоволі тане.

У мертві очі, наче у тумани
(од них мороз здирає рештки віри),
налякано вдивляєшся без міри.
А не торкнешся тіла, любий пане.

Огидні волосинки-конвоїри
додому навертають мій світанок
солоними прамушлями довіри.

Джульєту порятують на сніданок
домашні зголоднілі чорні звіри.
Невже він вийде покурить на ґанок?

22) ***
І знову сльози. То сьогодні плачуть
великі рибини із віями скляними.
За вікнами сорочками лляними
заклякли душі. Їх ніхто не бачить.

А на світлинах замість силуетів
дурні подряпини чи просто порожнеча.
Од споглядання йде бажання втечі
в класичний простір давнішніх сонетів.

1) “по-ахматовски”
мы не бражники, не блудницы — странницы
в месяце лютом зима весною обманется

в месяце лютом за снегом появится радуга
в месяце лютом отправимся мы за правдою

в свите останутся только чтецы да певчие
птицы за свитою полетят доверчиво

леса не будет видно охотникам
зверям спокойно спать в непогоденку

за десятью замками и за печатями
солнце скрывается — татями злыми украдено

в корм им пойдём не мы — угостят их плетями
вот и конец охоте. за лесом встретят нас

время настанет — жёлто, тепло и ветрено
в чью-то косу счастье вплетётся лентою

свита — в одеждах праздничных, с добрыми шутками
всё начиналось в далёком месяце лютом

2) ***
Мои губы оставили след
в Ваших пальцах и волосах.
Мне достался от Вас запах бед
и секундная стрелка в часах.

Если я выбирала бы роль
после встречи с Вами, тогда
для меня оставались бы боль
и из талого снега вода.

О себе говорила бы: “Он”
и носила помятый костюм.
Презирала мужчину, закон.
Первый равно второму угрюм.

Я не я. В доме все кувырком.
Целый мир мой стоит на ушах.
Свои мысли накрою платком
и пойду на Подол не спеша.

3) ***
Спрячу кудри и улыбку,
спрячу серьги и браслеты,
шляпу я надвину ниже,
чтобы глаз никто не видел.

Я боюсь: и вправду счастье
уж подряд второе лето
как прирученная птица
воду пьёт с моих ладоней?

Иль привиделось мне только?
Как в шекспировских сонетах:
всё возвышенно-трагично.
Мы же не в средневековье.

Может, зряшны мои страхи?
Есть ли верная примета,
чтоб узнать, надолго ль счастье
приманила (чем - не знаю)?

Есть ли где вода такая,
чтоб была прозрачней света,
чтобы пьёшь и не напьёшься?
Я б в ладонях сохранила.

Есть ли песня, чтобы спела -
и осенние сан-сеты,
счастье, и кольцо, и кудри
под одним моим платком?..

4) ***
Чернила ль? Акварель?
Тушь? Сепия? Мелки?
Застелена постель.
В снегу лежит апрель
и пьеса в две руки.

На дне большой реки
разляпистая ель.
Ты город береги:
для кошек чердаки —
что детям карамель.