Пятница, 15-11-2019, 18:04
 
Начало Регистрация Вход
Вы вошли как "Гость"
Меню сайта
Разделы новостей
Літературна акція [19]
Про StelmaShow [7]
Наші мандри [3]
Наш опрос
Оцініть мій сайт

Результаты · Архив опросов

Всего ответов: 76
Новости сайта
» 2006 » Август » 30 » ПРОЗА
ПРОЗА
Хромова Анна, екс-СР-91

1) Б.Ш.
Є такі види болю, що заважають рухатись, розтрушують усіляке шмаття, м'ясистість, трупну пружність віджилості, змушують гризти нігті до самих пучок. Такий біль народжується з невитрачених сил або ж непогамованих бажань, або ж від вертепових паперово-глейних діб, або ж від змушеності перебирати на себе усілякі там викиди і викидні, і безліч дрібних торбинок, напханих безліччю дрібних записочок. Так, наче місяць бреше мені, залишивши на небі голем, безживну свою подобу, а сам кровопійно ласує моєю плоттю (я лежала на спині, а внизу живота, всередині і зовні себе мала важезно-болісний камінь, до його була прив'язана рвучка повітряна кулька, і той камінь в моєму животі не пускав мене в небо, пористе і тхливе). Осінь безсоромно конвульсує, її стареча невтоленна хіть отруює все довкола, одбивається в старанно хованих очах. Вона ридає, кричить, виє, втрачаючи усілякі риси розумної подоби. Вона ладна повикручувати всі дерева, повидушувати, роздряпати міста, зубами з себе видрати все байдуже до її корчів. Осінь розтерзує небо, шматує землю в останньому нападі безсилля, одчуває свою конечність і судомно хоче жити, і млостить десь гостра перверзійна екстаза од того конання. І вивертає з мене усі чуття, симпатії, прихильності, б'є вітром оскаженілої осені, грудки мокрого, гнійного ґрунту ляпають мені в обличчя: Буде сама лише нищівна жадоба, жага до життя, що випалює зсередини межу між сльозами, сміхом, криком ненависті та хрипінням чадного самозабуття. Лишається поганство всуміш з чимсь залізним. Світлішаю, та від того неприродного очищення шкіра мені стає пластмасова з гидким матовим блиском щічок старих шкапних ляльок. Скрізь знаходжу кавалки підробок і самообманів – весь світ довкола переповнений моїм блазнюватим безчестям.

2) Мої двері
У каламутній воді цього міста ти шукаєш відбитки ілюзій. Саркофаг тріснув і тепер лише вогні довкола. Хто вигадав цю гру?
Вода скрізь: вода, вода. Плавають риби і темно. Це дно. Не досягти за ковтком кисню.
Смерть приходить без запрошення і не стукає у двері. Забути про все. Пір’їнка вітром. Паперовий кораблик. Але личинно-причинні виплоди мух вже понароджувались, набирають сили, білі, рухливі, жирні, зажерливі. І не буде нічого. Ні минулого, ані майбутнього, ні радощів, ні горя. Нудьга – вічний поводир риб, що живуть на дні, тих, що народилися без зябер.
Хто я для тебе? Вітерець, краплина дощу, сонячний промінь. Мить – і мене вже немає. Мене загублено у водах часу. Хвиля змила мої сліди. Пустота привітала, вибачила мені зраду, я знову з нею. Я повернулась додому.
Малюнок вогнів на сітківці. Сміх ненароджених дітей. Мерехтіння сигарети в темряві. Світ забув, його забули. Пилом вкрите брудне клоччя загубленої минувшини. В лабіринті кривих дзеркал ніхто не знайде себе. Nobody gets out alive.

3) Сходи
Я це не я.
Я той,
Що поруч мене йде, та я його не бачу…
Хуан Рамон Хіменес
Іноді місто може зглянутись і пожаліти, воно може зробити подарунок: дозволить побачити те, чого тобі ані бачити, ані чути не можна.
Я зустрічаю її дуже часто: на вулиці, в транспорті, в кіно, в театрі, на концертах і виставках, навіть у вбиральні. Ми завжди рухаємось в різних напрямках, дивним чином перетинаючись у просторі і часі.
Вперше я зустріла її років чотири тому. Їхала собі в метро, пила пиво. Пригадую, настрій мала огидний і дуже хотіла курити. Мене дратував її погляд: здивований, захоплений, майже закоханий. Вона щось шепотіла, і я бачила, як ворушаться в кишенях її пальці.
Ще один спогад того часу – її біла кістлява спина, темне хвилясте волосся нижче плечей. Вона одягала светр, а я проходила повз вікно.
В ті часи вона була бліда й худюща, не фарбувала губи і ходила в чорному пальті. Їй снилися мої іграшки, вона багато пила і рідко всміхалася.
Здається, саме тоді вона вперше спробувала зі мною зв’язатись: я отримала її вірша про нашу першу зустріч і ще кілька – про моє майбутнє. Я образилась – не любила завтрашніх днів; чи й навіть боялась їх.
А згодом вона почала різати своє волосся. Від болю воно порудішало і перестало кучерявитись. Помітивши це, я відчула, що ми довго не бачитимемось.
Так і сталося. Зі мною відбувалося наворожене у віршах, а вона йшла обхідним шляхом. Рік я не бачила її. Лише іноді в нічному маячінні мені ввижалися очі, що втратили колір.
Восени я упізнала її по безбарвних очах. Вона змінилась – розповніла, стала носити спідниці до п’ят і короткі курточки, волосся зовсім вмерло. Відчувши всі зміни, я теж стала мінятися: прагла стати її антиподом, прагла перемоги.
Тоді вона почала лякати мене. Снилася. Приходила щовечора аби подивитися на те, як я миюся. Я боялась її. Стояла, мовчала, чекала, думала, що можна тільки так. Чіплялась за сьогодні. Я їхала з глузду. Стала кричати і плакати, думати про смерть любові й рвати на собі одяг. Це був страх. Мені залишалось не довго.
Та, мабуть, вона не збиралась мене завершувати, або просто дала тріщину. Був весняний вечір. Натовп, знайомих вихором проносило. Краєчком ока я помітила, як вона з якимсь іде, наближається. Несе своє обличчя. Старе, безсиле - обличчя минулого зі смертю в очах. Вона поздоровкалась з людиною біля мене, сказала “привіт”. В голосі бриніла поразка.
Тож вона пропустила мене. Але страх жив. Він гриз і жер зсередини мій мозок. Навіть море не змогло вимити його з мене. Лягаючи ввечері, я щоразу думала, що прокинусь божевільною. Мій страх був піском. Він потрапляв в очі, важко було дихати. Веремія пустоти штовхала й тупотіла. Зубами, іклами, нігтями, голками й цвяхами була ця пустота. Я боялася спускатись під землю, лізти в черево змії. Місто стало звуками і простирадлом, тим простирадлом, в яке так туго було замотане моє тіло, м’яко-гумовим.
Я знайшла її, коли жовте листя вже сипалось з дерев. Я знайшла її. Вона лежала, наче хрущик, на дні глибокої вирви, в теплій вологій, пухкій землі. Я шкірою відчувала ту землю, чула подих. І от я бачу: на неї падає дрібними кавалочками, сипле пухкими грудками, торкається її земля. Я бачила біле під чорним. Я відчувала землю на її шкірі, на моїй шкірі, на шкірі мого страху.
Тепер я вірю в птаха на ім’я Фенікс. У неї почало відростати чорне волосся, воно ще коротке, але вже живе. Так, я часто бачу її, скрізь, навіть у вбиральні. Лиш на мить зустрічаємось очима, схопивши посмішки. Вона стала стрункіша, має карі очі і ходить на високих підборах. А ще вона постійно носить під язиком зернинку кави. І всміхається, коли чує мої думки.
Виворіт дзеркала. Те чого не можу змінити – минуле, майбутнє. Непомітно, завжди поруч. Лише я, викривлена склом.

4) Розмови: так і вівторкові
Я щось стала якась відлюдькувата. Людинофобка абощо. Ну про всіх вже й не кажу – чужі, одне слово. А так, про інших – знайомих там, або друзів (теж спірна тема). Неприємно з ними говорити про себе, якось незручно. По-дурному себе почуваєш, наче… Ну, як звично, – наговориш мотлоху, що його, мабуть, і не думаєш, чи думаєш: проте сказане воно як мотлох, безпомічне сміття чи кисіль. Не можу. Про справи або про когось іншого – абстрактненько так. То можна. І дратує цілувати їх у губи. Всіх, кого завше цілувала – ну там при вітанні, прощаємось коли. Волого якось, неприємно – просто змушуєш себе. Ну, це все, звичайно, до сонечка жодного стосунку не має – то про інших. Так от. Відчуття бруду якогось. Цілувати в губи і розповідати про себе – брудні речі.
Зовсім незнайомі якісь – то інакша вже справа. Можна про погоду, п’яниць, дорогу вказати тощо. Це просто – не побачу більше – тому й просто. А от коли прагнуть зазнайомитися, тоді вже зовсім гидко: трусиш головою і трошки судомить аж. Не люблю того. Лізуть, випитують – хочуть ближче. Чи то по мені ще не видно, що зась…
А тут – вівторок… Оце так. Я тоді ще зранку вирішила, що думання – штука дивна і що добре було б навчитися думати певним робом – так, щоб завше незле було. Дощ ішов. А мені було затишно від кавово-книжкових ілюзій, від власних лінощів, від того, що всередині прокинулось кошенятко: воно муркало, терлося мені в груди головою і солодко позіхало. Я весь час дивилась у вікно. Листя вже все лежало в калюжах, на чорному асфальті та на почорнілих газонах. А дерева одні й ті самі росли біля одних і тих самих будинків. Це й досі не змінилось.
Але ж то був вівторок, про який я хотіла думати, що він не вівторок. Я взнала, що десь вдень сонечко проїздив повз мій будинок та ще щось (ми говорили). І все зламалось – уся ота моя концепція “думання” здохла. Ну, так буває. Я поплакала трошки, пом’янула свій пухнастий сонний туман та й пішла собі.
Люстро хитро підморгнуло мені і все почалося, так, як і завжди. Мій дивний пан у капелюсі і лакованих мештах вже чекав на мене. Вуса, паличка, гарний костюм, годинник на ланцюжку… Він підвів на мене очі, одірвавши погляд од циферблата, осміхнувся і присунув до мене скриньку з сережками – знає… Я почала відмовлятися, але він так іронічно посміхався. “Не скажу, - говорила я, - незнайомцеві виливати душу – огидно, я сама, шановний пане, розберуся… Я сильна, я все зможу, мені не потрібна чиясь там жалість, особливо Ваша. Та хто Ви мені… Чому…” А потім, звичайно,: “Мені хочеться, щось змінити, але… глухий кут… безнадійно… нудьга… болото… якби я щось могла”. Ну і в такому дусі, ви зрозуміли. Авжеж: брехала своєму імпозантному панові. І, стоячи перед дзеркалом, перемінювала сережки. Вуха мені вже були червоні. Проте я вперто роз’ятрювала їх ще більше. І говорила, говорила… Пан у капелюсі ніколи нічого не відповідає на моє ниття, хоча сам же й вимагає його. Дивився, дивився, а тоді з посмішкою: “Приберіть волосся – довгі сережки буде краще видно. Ні, ні он тією шпилькою ліпше…” Ще щось таке радив, я виконувала, не припиняючи своїх пафосних визнань. “Так, оці вам пасують найбільше. Особливо для завтрашнього дня. Будьте так ласкаві, не залишайте їх у скриньці”. І піднімає капелюха зі своїм клятим “Перепрошую, маю ще клопоти”.
Отакої. Я, звичайно, телефоную сонечкові, продовжую жалітись і скімлити. Та сонечко не схожий на мого імпозантного відвідувача, він не любить аморфності і тихенько гарчить на мене. Ми прощаємось.
Я залишилась одна. Лише кішка спить, гріючи мої варикозні литки.
Саме так. Ось вона – вівторкуватість в повному розумінні цього слова.

5) Лист
Мила моя подруго!
Ви собі навіть уявити не можете, як моторошно та нудно без Вас, як не вистачає нам Вашої доброти, сміху, товариськості, Ваших жартів. Того ранку, як Ви поїхали, мені в собі почулось не те: в животі, в ногах, в сукні, в посмішці. Я стала незавершена, наче з бульбашкою пустоти всередині, - ніби бачила і той день, і майбутні. Не думайте, що я на Вас ображаюсь (це ж просто таки неможливо), та краще б Ви попередили про свій від’їзд. Мала б уже звикнути, та, знаєте, щороку тішу себе думкою, що саме тепер Ви не поїдете, не покинете нас.
Я стала вже думати про те, щоб полишити осоружне життя, й собі помандрувати кудись.
З часу Вашого від’їзду перемінилось дуже багато: все стало важчим, гирявим. Час перетворився на крихти й уламки невідомо ким розбитого вітражу, він розірваним рядном висить перед очима. Сама залатати свій жебракуватий час я не маю сил, щойно якось впорядкую – лізуть нові діри.
Та то не єдина метаморфоза. Місто з такого собі півзнайомого лабіринту перетворилось для мене на загадку без відповіді. Ви пам’ятаєте, як ми з Вами гуляли вулицями, шукали якісь дивновиді будинки, пам’ятаєте, як гойдались на мостах. Пригадуєте, як любили дивитися на поїзди та електрички, вони прибували, сяючи, на нічну Чату Волинську, ми бачили привидів-пасажирів, які стояли чорними стовпами на платформах? Пам’ятаєте, з якою радістю ходили по церквах, аби насичитись вогниками свічок? Як ласували тістечками в забутих всіма кав’ярнях, як катались на трамваях, як грілись гарячим чаєм… Так, ми завжди віднаходили, кого шукали. А тепер… Без Вас я втратила всі орієнтири, блукаю всіма тими закапелками і тупиками, парками й алеями, але нічого не знаходжу. Місто наче повернулось до мене іншим боком, наче плащем вкрило всі свої принади.
І люди вдіяли так само. Вони посіріли, сховали десь всередині все привабливе, равликами поставали. Я вже не бачу цікавинок, викривлень, сяйвинок і стежок. Якби я вміла так само, як і Ви, вдивлятись в очі! Мені б не завадили жодні панцирі, я б бачила людей…
Мила моя, Ви завжди будете вогником мого життя, без Вас в моїй душі вічні сутінки, панують безсилля і рутина. Знаю, що не під силу мені втримати Вас або вмовити повернутись раніше призначеного строку. Та й не маю на таке права. Адже навіть у своїй егоїстичній нудьзі я пам’ятаю, що вакації Вам необхідні. Якби ж тільки я мала сили вилікувати Вас, тоді б вже ніколи від себе не відпускала. Та на жаль… Ви забагато віддаєте себе нам, а тоді відпочиваєте, полишивши в глухій пустоті. Та Ви були б не Ви, якби вміли ділити себе на порції, якби не були такі схожі з морськими хвилями.
Дарма, я, мабуть, псую Вам настрій. Тож закінчую, мріючи про той щасливий день, коли знов побачу промені Вашого погляду, коли Ви знову повернетесь і осяєте наше життя.
Сумую без Вас,
моя радосте,
моя закоханосте,
моя осінь.

6) Карпати
Місто кружить, всмоктує, краде дихання. І навіть коли можна заплющити очі, воно не припиняє зминати простирадла, дзвонити, гудіти, хапати за руки, шукати метушливі зіниці. Я хочу зупинити годинник, зв’язати йому стрілки, зупинитись сама. Але чужі бажання штовхають в спину і змушують бігти: швидше, швидше…
Ти хапаєш мене за руку і висмикуєш з цього ідіотського калейдоскопу. Тобі страшно, та ж ти впевнений у своїй правоті. Позаду залишаються стоси попсованого паперу і нервові схлипи в слухавку.
В тамбурі морозно, руки змерзли, я дмухаю на сигарету – і попіл кружляє, як той сніг за вікном. Пригадую літо, тамбур поїзда типу Новомосковськ-Полтава, ми тепер зовсім інші.
Гори не зустрічають нас, вони сплять, вони повільні й лагідні. Земля буває білою, вона буває до колін, її можна кинути тобі за комір, а потім душитись сміхом – вибачатись.
Тут все якесь нерухоме: кімната, велике люстро, велике рипливе ліжко, старезні фотографії на стінах, мигтливий телевізор. І Наталка. Дивна жінка, чому вона ніколи не всміхається?
Я бачу, як повільно ворушаться гори, розплющують свої очі, двиготять бровами. Річки шумують, дзвенять, вони збирають воду з усієї землі.
Я питала, аптеки тут нема… Хочеш, я тобі вина зігрію?
Чому кішка так кричить?
Ріки воду збирають.
А потім бумс! і сонце, його промені на голих руках. Ти спиш… ти втомився… А я всотую сонце кожною клітиною, п’ю його, збираю його в собі, аби ми мали його там, в сірому місті. Місті, якого не існує…
Ти говориш, що місячне світло оманливе. На дворі щось рипить і зітхає, в'язка, волога ніч стукає в віконце. Мені чогось стало страшно. Навіщо ще й ти мене лякаєш?
А на ранок ми підем з тобою в гори. Сонце гріє схили і стокротки порозпускались. Бачиш бруньки? Набирай цього світла в груди скільки стане сил, торкайся пальцями торішньої трави і тримай мою руку. Бо я бачила завтрашній день, він понесе нас геть.
Плацкарт, бокові місця, п'яні солдати, безугавні лижники. Тепле львівське пиво повертає мене. Я вже там, серед стін, тролейбусів і чиїхось дзвінків.
Знову ловити твої слова, знову тягнути їх клятими дротами.

7) Ремінісценції
Мапи, що ними подорожуєш, залишаються на все життя – на рівні емоційному, на рівні самопочуття і сприйняття: вітру, незнайомих місць і людей, автомобілів, доріг, чужих квартир і будинків, поїздів, крамниць, кав’ярень і ще безлічі уламочків нашого світу. Це – відчуття свободи і в той самий час залежності, щоправда, залежності від таких незрозумілих зазвичай речей як відстань, час, сни й видіння. Усе довкола отримує значення, помічаєш, поглинаєш, ковтаєш, дихаєш, втягуючи в себе весь світ.
Дорога жива, вона грає з тобою, задає загадки, душить арканом, засипає краплинами громовиць і б’є вітром в обличчя. “Там” – ілюзорне щастя стін. Машини є бажанням води і тепла, а тоді можна залишитись зовні. Можна знати, але від цього стає трохи зимно, ліпше дихати. Що існує? Не квапся. Є шматок траси, повія на високих підборах з дитиною на руках, кільце, з якого неможливо вирватись і хранитель залізничних таємниць. Вічні дядьки, що лущать насіння і роздивляються, як ти, сидячи на узбіччі, п’єш воду, куриш, перемінюєш шкарпетки і мрієш поспати.
Танцювати, бити коліна до крові, перевертати світ, рвати джинси, брудні від часу (сповільненого і вічного).
І обов’язково пилюка, втома, різнобарвні плями перед очима й горілка/кава в забігайлівці, десь у забутому всіма селі N, засиджений мухами розклад руху електричок на брудному вокзальчику.
Це – зона екзотів, потвор, сутінок, примар і живих символів. Це – пейзаж, намальований фломастером на мапі.

8) Травень
Я раптом подумала про травень. Точніше, травневий ранок. В травні я забажаю пустощів, бо матимем на них сили, бо здитинієм. І я йтиму травневого ранку вулицями. Мені буде трохи холодно в безрукаві руки, буду стріпана, неочепурена, в довгій спідниці, я йтиму вулицями. Я дивитимусь на перші тролейбуси, напівпусті зі сну, я бачитиму вісників ранку в яскравих помаранчевих жилетах, я танцюватиму вулицею, а між світло-тепло-ніжно-зелених дерев летітиме якась предивна мелодія, вона гратиметься моєю спідницею, лоскотатиме мені шию. Так ітиму я травневим ранком, бо не пам’ятатиму про всі ті квітні, березні, люті й січні, не думатиму про червні й липні. Буду сама ніжно-травнева. З мене струменітиме любов, я пахнутиму радістю зустрічі, я стану легка-легка. Що буде потім, я не знаю. Можливо, у мене виростуть крила, а може, я полечу й без крил. А може народжу дитину. І очі мені стануть теплі-теплі. Та вірніше я не думатиму ні про що, як не думаю зараз, відчуваючи себе на ранкових травневих вулицях. Пустуватиму.

9) Роман в листах
Уявіть собі: є дві безіменні людини, вони не мають облич, паспортів, прописки, дипломів, довідок, трудових книжок та медичних карт. Існують поштове відділення, де можна забрати листи з грифом “до запитання”, життєві колізії, роздуми, зародки художнього та здобутки абстрактного мислення, і трішки взаємних симпатій. Пишеш незалежно від відповідей. Листи “звідти” – інше, окрема, якщо бажаєте, книга. Потік свідомості й ситуацій, почуттів і образів можна було б спрямувати в певне русло, створити якусь осмисленість або ж знайти її. І головне – одразу позбавляєшся цього вантажу, вже не маєш спокуси перечитувати й перечитувати, виправляти та переосмислювати, викривлюючи тим самим минуле сучасним. Можливо, лише колись, через багато років, матимеш все вкупі, зібране разом.
Це досить-таки ідеальна модель щодо написання “Роману в справжніх листах”. Було б цікаво, можливо, навіть об’єднати ті два різні та чимось таки поєднані потоки. І видати десять томів в твердій палітурці з тисненням, з передмовами, потужними коментарями та мальованими ілюстраціями (як колись у “Звіробої” Купера).

10) ***
Всередині мого черепу величезне місто, мегаполіс, там вирує життя, нервами чую його вирування, його шум і скрегіт, нірки, шахти, коридори, тонелі, печери, колодязі, свердловини, копанки, землянки, траншеї, фундаменти, канали, переходи, водопровід, підкопи, погреби, льохи, підвали, бомбосховища, метро, шанці, бункери, каменоломні, могили, каналізацію і вентиляцію, есклатори і екскаватори.

Категория: Літературна акція | Просмотров: 730 | Добавил: stelmashow | Дата:
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz
Календарь новостей
«  Август 2006  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Форма входа
Поиск по новостям
Друзья сайта
Статистика