Вона вийшла з лісу, де блукала зі своїм біло-молочним котом. Він дуже боявся лязгіту машин, які проносилися дорогою, нагороджуючи перехожих неприємними бризками асфальтового шляху. В різнокольорових очах кота машини не були машинами, а перетворювалися на залізожахливих монстрів із хижим блиском у фарочах. В його маленькій черепній коробці шум авто трансформувався на потворного спрута, що простягав свої щупальця до вух й боляче там борсався. Його зініці збільшувалися, він судомно намагався вирватися з міцних обіймів господині і бігти, бігти до самого видноколу. Імітуючи біг, він, моторошно скавулів й осатаніло дряпався, залишаючи зовсім не естетичні подряпини на тілі дівчини. Вони одразу ж починали кровоточити, і якщо довго на них придивлятись, то можна було помітити складну піктограму, яка трохи нагадувала обриси спрута. (Але наврядчи ці двоє розуміли усю символічність позасвідомого формального проектування страхів у подряпинах).
Їй побачився свій дім, що здіймався одразу за дорогою. Зазвичай, сонце, сідаючи, нагороджувало поодиноку совдепівську плитку на його стінах своїми примарними помаранчевими відблисками. Цього разу на них відбивалося менструальне світло. У деяких вікнах дев’ятого поверху воно набувало брунатного відтінку. Цей колір був відразливим, аж хотілося помити з милом плитку від цього бруду.
Широка смуга трави перед будинком була вимазана на червоне. Фарба скрапувала з високих травинок. Червоне було настільки насиченим, що люмінісцювало на стіни. Спочатку їй здалося, що то була звичайна фарба, яку розбризкали газоном пришелепкуваті робітники. Але той запах був зовсім не схожий на оліфу. То було щось зовсім інше. Їй здалося, що вона чула колись той запах: коли в дитинстві читала «Жовтого князя», або, коли дивилася криваві американострічки. «От уже догулялася! Усе червоне, ніби кров мені…», - їй аж гидко зробилося десь на спині від тої думки. Коли вони наблизились ближче до смуги, кіт вирвався і оскаженіло побіг. Лише оповідок, вимазаний у липкій червонястій рідині, залишав журливі сліди. То й справді була кров.
«Може, то революція, - найперше, що подумалось їй, - яка ж революція у майже наближеній до омріяної Європи, ющенконіянській Вкраїні???» І як підтвердження тому біля сусіднього п’ятиповерхового будинку, що був схожий на розрубане кільце, почулися грими оркестру. Щось наболіле, старе та забуте вмить виринуло з закутків пам’яті. Колись по телевізору, постійно перемикаючи канали в пошуках сентиментальностей для душі, або, просто кажучи сексу, вона бачила такі сомнамбулічні натовпи. Озирнувшись, вона побачила дійство. Ніби в найліпших традиціях радянщини (на честь чергового дутого свята побратимства) шикувалися шеренги вимуштруваної молоді. В перших рядах стояли дівчата в білонакрохмалених піонерських сорочках з емблемами ватри, на шиях у них зашморгами красувалися червоні галстуки, які так важко було прасувати. Обличчя їх схожі були на викарбувані з каменю фігури з ріверівських фресок: квадратні скигли, трупарні погляди.
«Що за дурисвітство? – спиталося їй. – В такій юрбі та гармидері мій кіт збожеволіє. І де шукати ту сволоту. Так я його ні за що не знайду». Вона почала уважно сканувати поглядом натовп фанатичних пенсіонерів, в яких одяг був обвішаний тими військовими атрибутами підтвердження геройства, що виблискували у бляклих променях. Стареча час від часу здіймала транспаранти, репетуючи та розмахуючи прапорцями зі знайомою символікою у верхньому лівому кутку. Їй навіть довелося стати навколішки, аби щось розгледіти серед тієї тисняви ніг.
«Ешклі! Чого ти тут вештаєшся? Чого ти не в формі? Сьогодні ж увечері я напишу догану на роботу батьків!» Чиясь рука боляче впилася у плече дівчини. До неї не одразу дійшло, що то був профорг Міша. Такий собі слизький тип, з душею махрового бидла, жлоба та дуполизця. Найкращі свої роки поклав на ниву викладання історії партії, що і сформувало усвідомлення своєї особи в якості пупа земного. З політичними змінами у державі вдарився у викладання якоїсь вельми загадкової науки, що базувалася на крайознавстві з домішками історії та фольклору. Ніхто, навіть Міша, сформулювати зміст предмета не міг, але на парах профорг мав чудову можливість доводити всім присутнім свій невимовний патріотизм та любов до Батьківщини. То було яскраве ілюстрування модної тодішньої соціальної течії «гнучкості переконань». Міша був впевнений, що з біса розумний, хоча й користувався старим перевіреним методом споконвічної зубрилки. До 45-ти років досяг вельми поважного становища людини, яка видає населенню дурні але життєво необхідні папірці для якоїсь там субсидії, пенсії чи соціальної допомоги. Це й надавало йому ваги та вимірювалося розмірами хабарів.
- Ви щойно трохи не позбавили мене слуху! – підводячись, відповіла Ешклі. – Й заберіть від мене свої брудні лапи! Хтось може мені відповісти, що тут відбувається? Вона втупила в нього нищівний погляд.
- Ги -ги… Ти що, з місяця впала? – забравши й хтиво потираючи свої руки, пробурмосив Міша. - Години три тому радіо передало грандіозні новини.
Після слова «грандіозно» її завше починало тіпати.
Вже більш впевненим голосом Міша продовжив:
- З Москви передали, що всі країни СНД об'єднуються в одну антиіракську коаліцію. Путінманідзе видав книжку з геніальною теорією про світове панування. То просто шедевр. Ті приколи з Жиріком просто в порівняння не лізуть! Інтернет просто одурів та майоріє цитатами з того досконалого видання. Мова там ведеться про дуже прості і водночас суперові речі: нібито для гармонії на планеті Земля за всю її історію не вистачало домовленості найсильніших держав. Завше всі тягнули ковдру на себе, аби урвати жирніший шматок. Зараз, в 2003 році, людство стоїть на порозі віхових подій. Віховість їх виявиться у консенсусі між Росією та Америкою. Джордж ще той субчик! Після виходу того шедевра, одразу ж зателефонував до Москви, й два білих доми злилися у єдиному пориві ненависті до світового тероризму. Ту розмову навіть транслювали у прямому ефірі на врученні Оскара. Кучмидла заїла жаба, що його розмови ніхто не транслює на таких вертепах, й собі зателефонував Путінманідзе. Запропонував, ніби по старій дружбі, свої засекречені ядерні головки, що зариті у Подобовці… Такого резонансу та розмова не набула, але прослуховувалась агентами ФБР, й теж увійшла в історію як знакова. Отож, дівчинко, я, мабуть, перший маю тебе поздоровити з цими грандіозними новинами. Це чудово. Україна за наказом президента від 03.03.03 № 6 7857 345 оголошена неорадянською державою (ну це для того, щоб взяти керівництво у «залізні руки» й навести порядок), що потягне за собою мобілізацію всієї молоді, незалежно від статі, віком від 15-ти років. А наш комітет, що всі 12 років провів у зацькованому андеґраунді, завше вірив, що все повернеться. Ми билі бдітєльниє! Наші активістки з 5-го й 8-го парадних кожної суботи латали прапори та фарбували їх марганцівкою. Ось чому вони так яскраво сьогодні виглядають. А що ж ти гадала, дотацій нам держава ніяких не давала! Ось і викручувались як могли. Наші почесні ветерани на свято революції до школи хтіли зайти, нагадати молодому поколінню як воно було, але їх не впустили. Мені довелося ящиками “Зубрівки” їх горе тамувати. А вони ще окрім стінгазет, може, і агітки шедеврально малюють. Ти бачила ті чудові плакати, які розвішували на президентських перегонах прибічники Симоненкіняна та Морозохола? Скільки там чуття, емоцій!!! А ти експресіоністи кажеш! Та звідки тим буржуазним пережиткам стільки емоції взяти? Хоча сказати, що бідували теж не можна... Бо Вітренкобергівський рух надавав нам моральної підтримки... А головне, що тішить мене зараз – це те, що такі як ти, дітки інтелігентів придуркуватих, інтелектуалів бісових, що прискіпуються своїми каверзними питаннями до бідних викладачів на парах - стануть гарматним м'ясом на фронті за чисті й світлі ідеали!!!
Насамкінець свого ораторського виверження Міша перейшов на неприємний вереск, розразившись страшним гиком, розбризкуючи по всіх сторонах слину. Ешклі навіть здалося, що її починає засмоктувати та прірва, що слизьким коловоротом виднілася в центрі пащеки профорга.
Подолавши миттєве запаморочення, вона вимовила:
- Ви що ж придуреників корчите, чи під кайфом яким? Який вас гедзь вкусив? Що ви верзете? Яке «світове панування»? Яке «м'ясо гарматне»? Ваша політична парнуха геть вже переплілася з вашими сексуальними фантазіями. Оно по ліцею давно блукають плітки про те, що ви у морзі багато часу проводите… Спільноті дуже кортить дізнатись, що ви там робите? Кажете «м'ясо» людське вас приваблює? Чи може дружині вашій сообщить? Як гадаєте?
- Но, но. Ти що собі дозволяєш, шморгалка мала? В якому тоні ти розмовляєш з Профоргом? Гадаєш окуляри тебе врятують? Чи твій татусь, професор? Дурепа! Підеш на фронт – там і будеш виламуватися!!! Ги – ги – ги – ги- ги… - Він упивався своєю миттєвою владою, як упиваються нею всі покидьки, в яких все життя було одне хобі - дуполизство.
Не довго розмірковуючи, набурмосивши брови й скроївши хижу фізію, вона вдарила його в живіт. Пам'ятаючи про правильність компонування пальців для вдару аперкотом, вона сконцентрувала всі свої невеликі жіночі сили для того доленосного руху, а оскільки була нижча за профорга принаймні на дві голови, то прийшовся він трохи нижче за січовий міхур. Мішу миттєво скрутило, його зойки та пасми жалюгідного волосся, втулилися до обличчя дівчини. Не зволікаючи, аби відсахнутись, дівчина схопила ті пасм, що опинилися на рівні її очей. Наблизившись до його огидного вуха, нервово прошепотіла: «Ти, гедоністична потвора, якщо будеш ще дівчат лякати – знай, в мене перший розряд по стрільбі! Ще раз зачіпеш батька – пристрелю, байстючину!»
Пританцьовуючи та повизгуючи, Міша занюняв: «Ти гадаєш, що крута? Ти навіть не знаєш яку мені комітет посаду надав за мої заслуги перед Батьківщиною!!!
Трошки заспокоївшись, він продовжував: - Я ж тепер полковник, і весь ваш ліцей драний тепер під моєю опікою. Повноваження, до речі, необмежені! Чи твоя маленька, кмітлива голівка не второпає глобальності вашого фатуму?! НЕОБМЕЖЕНІ. Тобто я можу робити з вами все, що мені заманеться. – Міша перейшов на лай - Захочу всіх мати буду - окремо чи разом! І родичів ваших і, навіть, родину на селі теж мати буду!».
Біля Ешклі ніби гармата вибухнула, і у вухах від того почало бридко свистіти. Мішин голос вона чула, ніби через невидимі перепони. І від того їй стало моторошно, бо не скидалося то на фарс, і не було то просто юродство того кретина… То була правда. Коли Ешклі трохи оговталась, на серці зробилося гидотно і десь у судинах блимало, що то все правдиве величезне глупство…
Раптово в неї винирнуло усвідомлення злоякісної пухлини. Відчуття раку в найдорожчому тілі, але не в її. Ешклі здалося, ніби у її найдорожчій людині діагностували цю заразу. У людини, яка є частиною її. І вона не знала, які ліки допоможуть, зарадять. Ешклі, немов стороння, побачила себе, яка відвідує хворого в лікарні. Їй було страшно так само, як і хворому. Їй просто боліло. І після операції, коли пухлину було видалено, всі механічно повторювали: “Все буде ГАРАЗД!” І від того “гаразду” робилося ще гірше, ніби с кожним повторюванням того слова, зростала і так величезна вага гіркоти та безпоради. Ешклі вже бачила нічні жахи, що багаторазово ріжуть не найдорожчу людину (аби та пухлина не розповзалася й не пускала свої лихі коріння), а її саму. І після цього не залишається нічого. Її по шматках розтаскують хтиві потворні лікарі. Наранок вона здіймається з ліжка, підходить босоніж холодною не підлогою, а стелею, до дзеркала і НЕ знаходить свого відображення у ньому...
Погрози профорга про догану на роботу батьків залишились нездійсненими. Її покарали карцером на десять діб.
Потім після зборів та муштри їх, ліцейську молодь, що мала більш як п'ятнадцять, розподіляли на батальйони й відправляли до кордонів Іраку… Їх розпорошило по світу на віки…
-----------------------------7d61e418410132
Content-Disposition: form-data; name="format"

1