Епізод 6

Навпомацки

Чесно кажучи, втомилася розплутувати той плутаний клубок внутрішніх струмкотінь, за якими ховаються тіні ченців у ковпаках-капюшонах. Чи просто наїлася тобою, спекою, любощами на підлозі?
Спочатку то був келих, який придбала у сивого дивака-атиквара. Його скляні стінки, притрушені пилом, а на дні осад недопитого вина, такий, ніби вчорашній, від друзяків-небораків залишився. Схваливши мій вибір, антиквар загорнув ту покупку у шурхіт старої газети, а дзвінок на дверях здригнувся, випустивши на вулицю моє тіло. Перехожі штовхалися, поглинуті собою. Вони не знали, що та крапля на дні келиха (забута нечупарою-господарем), вилившись на газетні шати, усмоктувалася ними, а дно келиха одразу ж заповнювалося новою винною плівкою. І так до нескінченності.
Можна пити, торкатися чорності темряви, сьорбати і бідувати про останній патрон, смоктати, слухаючи музику, хлебтати, забувши кактус на полиці, попивати, сидячи біля телефону, пити, чекаючи на пацифістку ніч, падати, п'яніти, летіти, глушити, їдучи в метро, дудлити, слухаючи Red Elvises, жлуктити, змішуючись із тобою, заливатися, тупуючи в телевізорі, цмулити, подаючи з літака, або вікна чи підвіконня, випивати, пити, клюкати, сіпаючись від яскравого світла, пити, падати без парашута, кубрячити, влітати у вікна, пити, шкулячи на місяць, розбираючи мапу зоряного неба для середнього віку. До нескінченності.
Іду спати. Втомлена, понівечена Умберто Еко.

Епізод 7
Полюційні сновиди

Секс - це царина
обрядів та ігор. Вона
спонукає до кохання
два егоїстичних тіла,
які вперто відштовхують
самотність що
неодмінно прийде потім.
Ті тіла квапно роздягаються,
аби встигнути до
ілюзійного моменту вічності,
який повторюється.
Хуліо Кортасар.

Хочеш я буду постійно брехати для тебе, кожного дня розповідати нісенітниці, обкрадаючи себе. Життя не таке й довге, аби вкорочувати його брехнею. Буду витончено гратися та плескатися в принадах мови. Ремінісценціювати з лантухів та викусів літературних. Аж поки не відчую себе німою з риб’ячими рухами безплідних губів, що множать тишу на тишу. Плести, в’язати, колекціонувати неоковирності своєї штучної української для тебе. Бо побут історично російськомовний. Роздягатися словами картинно довго, торкаючись себе дієприслівниковими зворотами ненароком за пуп’янок, а прикладками за рожевість сосків, перед дзеркалом. Осушувати тексти, віддаючи моду часу, та, заощаджуючи його ж, безпунктуаційністю. Виключно. Для. Тебе.
Крізь плівку вік бачила цигана у сьому ліжку. Не вистачало лише кульчика. І нехай він був гультіпакою, волоцюгою, чи згубленим, як казали оточуючі, але він був Тим, Хто вмів говорити з вітром. Навіть шраму мав, нехай приніс його і не з війни…
Тиняюся стінками хати, чіпляючи стелю, шалено збуджена. Мабуть, я вже розумію хлопаків, які страждають на неупереджено-раптові ерекції, такі нав’язливі й болісно солодкаві. О, ця вічна скавуляча плоть! Полюційні сновиди патрулюють коридорами в очікуванні на жертву, мене, за кожним кутом. Я не виходила на вулицю кілька тисяч зим, тебе не бачила сто тисяч літ. Між нами, зазвичай, сорок тисяч, але вже кілометрів. Постійно волога, згубила уявлення, як можна себе вдовольняти самою. Знову плівка вік творила знайомі риси. А може я дійшла до того, що намацала в собі ту жінку, яка навіки спокушена морем. Не знаю, в яку таку шкаралупу залізти, якою мушлею прикритися, на яку глибину зануритись, аби позбавитись зухвалого видива.
Через сотні гілкових лап сосен проміння дотягувалось до двох голів. Вона розтягнулась на квадратах та рибах рушникового візерунка, замість подушки, маючи його коліна. Поблизу травою маскувалася його сумка та її сандалі. Намандрувавшись його бородою вдосталь, вона вдивлялась у висячу блакить, де латками білили хмари, ворожачись питанням про що ж він думає цієї миті.
Твої пальці мали б належати музиці, який вправно би грав на скрипці. Замість цього ти граєш ними на моєму тілі. Вони тонкі. Вони швидкі, гострі, ізвічно рухливі, кольору глазурованих каштанів. Долоні прохолодні, іноді вологі й приємно гладенькі. Здається, що вони потребують на захист, втім як і весь ти. Хоча, то омана, і насправді, вони здатні викликати залежність, навіть від одного схрещення з ними.
Він просто руками торкнувся її обличчя, яке німувало на його колінах. Потім спроквола повів однією донизу. Минаючи груди, дістався білявості живота. Пошепки намацав пуп’янок і вмент просякнув під трусики (які наступного дня через необачливість разині-господині поїхали у його сумці за сотню кілометрів). Пестячи смуги поголеного волосся, стрімко торкнувся вже зволожнілої промежини.
Від того метеорило в очах й вона їх заплющила. Це не допомогло й рятувалася, вигинаючись під його рукою. Тяжке дихання змішувалось з приглушеними зойками. Руки спочатку заламувала, а згодом ловила його рухливі п’ятерні, схожі на вербні гілки.
Крізь сон відчувала, що ти пригортаєшся до мене. Огортаєш собою, окільцьовуючи мої каламутні предвсітанкові сни собою простонеба, через численні стелі моєї багатоповерхівки.
Епізод 8
ДІРКИ

Чорні діри колодязів.
Холодне світло.
Нас більше немає!
Дивись! Від нас залишились чорні діри.
Ніч одягне на мене ліловий
піджак.
Олександр Башлачов
***
Одноокий Джокер
Бганками свинцю
Вишив в мені дірки –
Зяючі, масні.
І тепер пірната
З клювом на крилі.
Чи плигати з даху?
Пурхнути?
- Да ну.

Календулу заварю, а як не захочеш – візьму шалфей, змішаю той відвар з медом та покрию тебе ним, як себе вкриваю. Буде крізь медовість колоти гіркота трави. Тої, яка нас заковтнула, тої, що роздерла нас із середини пальцями куль, залишаючи по собі дірки з засохлою на піщинки кров’ю.
Гадаю та трава була автором чортячих думок. Коли стояла, вся заплутана в язиках простирадла на балконі. Тебе не було. Ти пішов, поглинутий суцільністю твоєї квартири, в якій в тебе безліч важливих та спеціальних завдань і повноважень. Ступні терпіли дихання підлоги, бо боса була. Оскоминою врізалось у скроні, липким намистом повисло на шиї: а що буде, якщо плигнути? Піонерським для мене був той єретизм.
Плигнути та зберегти серце живим до моменту торкання з землею. Вже бачила, як біле до блакитності простирадло розмотується з тіла в 50 кілограмів і швидко множиться відстань від тимчасової обгортки й чергової Маргарити, що так і не навчилася зі снів літати. І вже вальсуючи, простирадло спадає на чорне гілля дерев, яке втикається в нього лакованими рогами. І саме той вид пожмаканості простирадла та тої, яка б опинилася під ним, зупинила течію суїцидальності. А ще болісність думки про безцільність прожитих років… Мстячи собі, лише обійняла коліна, забилася у куток та уявила, що сиджу на камінні біля дороги. А потім прийшов ти, й витягнув за вуха з параної, яку сприйняла всерйоз.
Твоя кухня з неодмінно шиплячим радіо – свідок. Ми знаходились в лабетах того стану, що обійняв нас після твого даху.
До речі, дах несе для мене якесь символічне значення ще з дитинства. Саме на даху вперше торкнулася чоловіка, щоправда, сподобався він мені світлими косами своїми та чоловічою жіночістю невловимою загалом, але відчутно звабливою та магнетичною при особистих контактах. Саме на даху сталась одна розмова з дівчиною на прізвисько Ліса, яку не можу забути й понині. Мову Лиса вела про ницість українську й потребу рвати кігті звідсіля за будь-якої ціни.
Посиділи на даху твоєму трохи з епізодичним мовчанням, яке нудило зсередини, а після довго кружляли вулицями, заглядаючи у вікна миршавих цегляних будівель. Переслідувало відчуття того, що ти спеціально ліпиш своє обличчя діловим та зосередженим, аби придушувати мене (хоч ефект народжувався протилежний – агресія, як сніговий ком, зростала), а якщо обличчу не вистачало чогось суттєвого, то повітря, як пластилін, додавало потрібних деталей.
Ділилася колись з подругою гіпотезами про мотивацію твоєї поведінки й якось виокремила розмаїтість арсеналу твоїх масок, а ще підкреслила майстерність їх використання. Так ось, тоді це було особливо відчутно.
І при чому тут руде кошеня (ще зіпсоване запахом молока, подане нам на скороминущу поталу дівчиною з блюдцями-очами з дірки вікна першого поверху одного з цегляних будинків), яке мені неодмінно треба було забрати із собою саме тоді?
Один з найяскравіших компліментів-побажань, який я чула, належить тобі. Того оксамитного вечора надивившись на велетнів-дубів, ми стомлено крокували вздовж хідника, про щось там сперечалися, лепетували про маленькі дурості з торканням невлад руками по стегнах один одного, із засовуванням рук до задніх кишень штанів та раптовими зупинками. Суперечка була банальна, та ти так неуважно обронив, що у випадку мого програшу було б непогано побачити мене оголену у пелюстках жоржин. Згодом захлиналася припущеннями якого же кольору вони мали би бути. Знаєш, раніше, задовго до знайомства нашого, мріяла, що єдиний прийде до мене по стежці, вкритій пелюстаками, а ліжко буде обов’язково невисоке. Отакої.
Давно помітила своє чудне ставлення до чоловічих сорочок. Одягаючи них, кожен чоловік виконує таємничий обряд посвяти, витончено індивідуальний. Твоя сорочка покривала мені плечі, коли ти так знагла вирішив облити мене шампано, аби злизувати залишки його під мокрою тканиною. Пам’ятаєш, коли повернулися від гостинної подруги, тупцюючи на вокзалі, ти спитав, чи мені подобається, чи мені не боляче, коли ти мене цілуєш туди. Так, не второпаю, як щоразу не божеволію, після твого ґвалтування мене язиком. В ту мить, коли стрічки газованого вина стікали між ногами, я змішувалась з жовтавим мокрим прядивом, закидаючи голову до стелі. Язик твій поєднує м’якісь заразом із твердістю. Він наполегливо дражнить та сновигає, пірнаючи углиб.
Хоча навіщо я тобі це розповідаю? Так, щасливо затрахані, ми не маємо права говорити про кохання. Хоча, що то є не відповість вам ніхто, а література заплутає, плюючи тільки симптомами та розбризкуючи наслідками. А так, у дійсності, це не більше, як запалити цигарку та процідити філіжанку кавці.
Та про що ми? Ах, так - про мрії, про батька, про вуха, про камінь, про руки, про jamming...
Є багато того, що виблискує на ратицях часу. Те, що, як не дивно, подобається нам обом. Я маю на увазі дрібниці, і не тільки в сексі.
Саме десь у серпневих сполохах днів відчуваю себе судиною. Може вазою, а може довготелесим глечиком з чудернацькими малюнками геометричних звірів. Щодня пустота у ньому тривожиться хвилями самодурства та порційним клеєм друкованих марудностей з перервами на клацання клавіатурою.
А сьогодні небо гримаснічає, оскалює щурячу маску та жбурляє її донизу. Воно вкрилось попелом, холодним, далеко не серпневим. То може знак, що я стираюсь у тобі? А може просто в нас такий фатальний набір хромосом? І ми конспіраційно ховаємо наш фатум у матраци, латаючи його дрижачими перстами?
Господи, перечитуючи, дивуюсь чи я така сентиментальна була завжди, чи тільки, коли відчуваю приреченість, намагаючись її замаскувати шквалом слини, яка накопичується навіть у вухах.
Сплю на простирадлах твоїх ночей, що вишиті одним тобою. Нитки на них вихиляються тонкими зміями. Вони малюють тебе шкереберть. Спочатку спис вранішній, потім, ніби сходами їду - живіт, курчавість грудей та брунатність очей. Нехай і валетом будемо спати, але ж поруч.
Десять літер.

Епізод 9

Рожевий пісок

Олівкові прижмури,
лінії, тіні, твоя тінь – оливкова.
Значить ти олив.

Хочеться еквілібрувати серед лазень реальності. Але де там. Не вистачає завжди якихось деталей, і замість них, бліна, - просто цілий мотлох якогось незрозумілого внутрішного лайна, яке час од часу виринає назовні через напитисяпивомчивином.
Звідкіля беруться ті фантазії? Їх непристойне мереживо обрамлює й заганяє у кут. Ну, наприклад, мене переслідує нахабна картина: мій хлопець цілується з чолов’ягою, їх руки переплітаються й чітко видно напруженні сині жили біля долонь.
Або йдемо вулицею Театральна, падає сніг, навкруги хизо виблискує сніг на деревах, втім красиво. Я без шапки, хоч і замотана у дивний, рожевий шарф, довгий, але мені його замало. Мокро ступати на східники через страх слизькості. Дивний вечір і теревені відповідні. Ми фантазуємо про те, що я буду готувати курку. Стас пропонує, щоб я була гола, лише в маленькому фартусі. Я доповнюю, що непогано було б дотати подразнюючу родзинку – маленкі стрінгі, з мінімумом тканини. Іноді мені доводилось чути від грубезних нахаб: як ви можете носити ці нитки в дупі? А от так – вільно. І що цікаво саме у таких нахаб від тої білизни миттєво втає. Напогано було б придбати помаранчевий купальник зі стрінгами, він би пасував до моєї прозорої роби, з рибами та мушлями у візерунках. Я вже бачу себе зі спини на Кримському узбережжі чи у Великому каньйоні, і як оточуючи чоловіки вилупляються на мої сідниці у вільному русі кроків. Їх очі приковані до веобразних памаранчевих чайок, їх слизькі погляди маскуються сонцезахисними окулярами, але фізична похіть відчувається фізично.
Про стрінги домовились – а от про босоніжки ні – я стверджую, що вони мають бути обов’язково на підборах, а Стас сперечається й веретує. Нарешті намацали консунсус – вони будуть до біса зручні, але підбори маленкі й цілком елеґантні. В такому вбранні я стою з ножем перед кухоний столом й орудую над трупом Ряби.
Він підійшов с заду. Її руки торкнулися курячої плоті, прохолодної й синюватої. Свої руки тримав за спиною, а його еґо вже описувало кола на її сідницях. Вона пестить стегеньце одне за одним. Одна його нога проступає поміж її колін. Поволі вона пише ножем на зворотньому боці стегна слово “Україна”. Бузковим вже стало еґо, й набурмосившись, важіло на господарі. В прохолодний, анальний отвір курки вона сує шматок яблука. Голубливі губи його торкаються її маленького волосся на потилиці. Жовтобрунатними від спецій паляцями вона натирає круглі та м’ясисті кур’ячі пагорби. Й рухи стають м’якими й дрязнячими. Твердість треться об дупку. Поступово мушля зарожовіє й зволожиться.
Епізод 12
Цевербини

Сугестивний запах ночі
Поглинає кістки мої
І щелепу. М'зи-в'язи.
І суглоби зсохли,
Зжовкли і прилипли
До тканини-цевербини.

Раніше закладала вухи ватою, аби не чути гавкіту застінних сусідів. Мене це доводило до іступління. Коли з’явився плеєр, то запоннювала мушлі вух чорними цятками з нитками проводів. Бувають миті коли сама собі видаюсь роботом, в якого проводи - це шлях до джерела енергії. Це мої підживні акомулятори. Мені приємно у цьому вакуумі, бо його важко проколоти голками худорлявих, голодних поглядів мешканців -шкарбунів метро. Метро це взагалі скелет та каналізація людського скубчення. В метро досить легко зомбіювати натовп. Для цього потрібна хібащо голос з рупора який залізним голосом парить державний абсолютизм, цілком абсурдний: “Путін і Кучма про щось домовились”… Це реальний заголовок у газеті “Урядовий кур’єр”.
Крок за кроком відчувала сірість асфальту. Десь попереду то зліва, то справа виринали супозиторії. Наповнені вони були жовтою, жирною субстанцією ністатину, яка неодмінно вислизала б із рук, прсочуючись між пальцями потворною масою. Ракетні голівки непристойно врізалися у шар туману, що цупким простирадлом прогинався близько над землею. У скаженій вологості дрейфували будівлі. Розчинені у повітрі молочні краплі води огортали провулки й гадалось, що маленького доторку вистачить, аби ті супозиторії стрімко потріскались й розсипались ядучими кавалками, перетворюючі свою сутність на карандаші-хмарочоси. Мене темперетурило: тіло десь на 38,5, а душу на всі 40. Хвилинм саморозпину стали частими, це гнітило, але я звикла. Звикла, бо абстрагування річ кайфова – просто вигадуєте собі жваника для мізків і жуйте, доки сідниці не злипнуться.

Епізод 11

День проколювання пуп’янку

Весна – це чудово і гарно, бо просто захоплення лізить назовні через вуха, ніс, піхву, очі, анус. Третього дня з поривами вітру вирішила проколоти свій пуп’янок, аби весна мала ще одну дірку, через яку могла б вилазити назовні. Так, авжеж, можна було б повезти ту дірку і до Коломії, де б воня посвятилася в бані, але в тому разі вона не зогоїлася до літа. Аж жижки трусяться хочеться до Криму. А голощок, то всього лише ожеледь.
Я вірішила закреслити в собі певну частину. Це просто - взяти пензлик і просто заштрихувати твій рот і запах. А ще на твоїх фотках вандалічно домалювати тобі вуха, ніс, а нащоку наклеїти пластир у вигляді хрестика. І все через те, що від тебе тхе есхатологічністю. Я твоє відлуння спочатку проковтнула, а потім відторгнувши виплюнула назовні, як інородний, шарлаховий м’якіш. Ніби сутність твоя з доброякісної перетворилася на зло-якісну й викликала спазм.

Риба

Ніяковію, коли закрадається думка про те, що то могло обмежитись тількти наметовою пригодою. Це питання мене охолоджує як шахова пастка. В той момент, коли на штучному моріі спустилася до води, бо просто не витримувала зору твоїх важких повік, в оточенні білого піску зробила ставку на себе. Дуже цікаво перемагати у такому парі. І хоч азарт тут сумнівний, бо немає реального виграшу, немає дійсних манекенів-спостерігачів, в яких помада розмазана по обличчю випадково, через заздрість до чужого фарту, проте є щось лоскітне в самому процесі.
На піску поставила на себе певну суму, розміром із робочий місяць, і за годину, як джемова суміж проходить скрізь пальці, ця сума стала видобуватися із повітря. Важливо якось по-дитячому робиратися в тому, хто ж перший торкнувся до кого. Це якась маструрбація щогодини. Однак, важливість цих рядків беззаперечна, бо їх призначення - спалахом рядків сфотографувати пам’ять. Проте мені здається, що для тебе вонми можуть бути сновидами друкованими літерами.
Потім було похмілля. Лікувалася іншими чоловіками. Кожен з яких був цікавим звабником. Кожен з яких брав від мене частину мене. І як гумовий пиріг починав жувати. Ототожнювання з гумою є трохи штучним, проте досить характерним, адже саме так вимірюються наші зустрічі, кількістю використаних гумових пасток, зашморгів латентного життя. Головне, що з тих зустрічей черпала, то з очей тих чоловіків дешифрування снігу, джазу та воску.
Щоб стати епіцентром твоєї уваги необхідно було придбати машину. Ї я її придбаю. Тільки спочатку після снів навчуся не чіпляти бардюри та відпрацюю техніку влучного паркування у неіснуючих садибах. Потім складу на субару і буду прислухатися до саббуферних басів позаду при русі на повітрофлотському мості.
На тому дні народження мій меланхолійний погляд судомно намагався намацати на твоїй спині японського якудзу. Тоді не хотіла без тебе занурюватись у море, говорити з котом, пити сік, коньяк, лежати у ванні, збирати арабески і пестити доторками одяг.
30.08.05
23.10.05